Ще як їхали до села, до нас заговорив сільський дядько.

— Ви до кого?

— До дядька Андрія.

— Спізнилися ви, дівчатка.

І тоді чоловік розговорився.

Це від нього ми вперше почули про мотоцикл:

«Він ходив у якомусь ступорі, а вони силкувалися вивести його з того стану. Тоді їм і навернулося оте з мотоциклом. Колись вони влаштовували забави — молоді були ще, кров грала. Бо тільки до мотоцикла Андрюха не збайдужів, виводив його, мов живого. Ото стане дибки, задерши кермо, так що лише заднє колесо до землі й доторкалося. Не їхав — летів, сіючи куряву. Мовби хотів розбитися. Але не розбився, наче то не курява була, а рятівна хмара, що кожного разу огортала його, а коли влягалася, мотоцикла й сліду не залишалося. Ото вони і вчепились за мотоцикл.

— Не жартуйте, хлопці.

А іншого разу:

— Не випробовуйте мене.

А вони не вгавали. Тоді й осідлав.

Неслися один на одного, мов ті олені, але перший не витримав. І другий, і третій. Останньої миті, спасувавши, вступалися. Мовби то не Андріїв осклілий погляд, а сама смерть дивилась на них. А четвертий не зʼїхав — принцип на принцип. Андрюха втримався, а той — ні. Якби сіромаху не шпуронуло в траву, кісток не позбирав би. Як будете йти і побачите чоловіка, який накульгує, то він. У нього костур такий, ви впізнаєте. То ще легко відбувся. Тепер старий, а тоді перший задирака на селі, разом з Андрюхою, було, гори перевертали. На тому й сквиталося. Бджолярство стало Андрюсі релігією, отак пасічникував, маючи, однак, золоті руки до техніки. І все стало ніби на місце. Знайшов свій мир — з бджолами, не з людьми.

Парубійка боялися смерті, а Андрюха не боявся. Даремно його потривожили, хотіли як краще. Жаль їм було, ми всі шкодували його. Андрюха знав, яка вона. Ото ми собі теревенимо, а самі зеленого поняття не маємо. Переспав з нею, як із коханкою, відтоді не міг більше з жодною молодицею зійтися. І своє юнацьке кохання занапастив — такої дівчини зрікся! Хлопи лікті кусали, знаючи, що вона Андрієва. А тут приходь і задарма бери. Пішла за їхнього спільного однокласника, Андрюшиного давнього приятеля. Не дівувати ж до пенсії. Раз скочиш у ліжко до смерті — пиши, пропало. Це лише так здається, що ти — король.

Андрій знав, як воно, помирати, а вони — ні. Одне — побувати в її обіймах, друге — правити небилиці. Він мовби глузував з неї, ніби викликав її на герць, як ото хлопці-мотоциклетники його. Випробовував, а вона підстерігала зовсім не там. Міцні ручища, мотоцикл слухався, як комонь вершника. А й вишивав же!

Й ось тоді збагнув. Почув її поклик. Мати відмовляла, щоб не йшов. Але що мати дорослому чоловікові, який раз уже зазирнув в очі кульгавої. Хто раз пішов на війну, той з неї вже ніколи не вернеться. Отак я вам, дівчатка, тлумачитиму. Усі літа продовжував бути на війні — то тільки здавалося, буцім вернувся. Так мислю собі, так воно є. Вернувся не він, а його копія — бліда подоба того Андрюхи, якого знали. Мабуть, і він розумів це. Або принаймні відчував.