Ми зустрілися з ним, вийшовши з хатини. Приведений цікавістю, хлопчина зупинився, не наважуючись ступити на подвірʼя. Він був нашим однолітком, а видавався молодшим від нас, наче природа, відібравши в нього щось одне, пошкодувала й захотіла врівноважити іншим; він виглядав, як людина без віку, яку не візьме час і безславно пощербиться різець невидимого скульптора. Михась запитально дивився на нас чистим-чистим, як безхмарне небо, поглядом. Він чекав на усміх, не більше; на знак уваги. Він мовчки супроводжував нас до автобусної станції, а коли ми заходили в салон, доторкнувся до кожної з нас, до наших долонь, одягу, лиця, волосся. Це була його мова, його спосіб спілкування, його вдячність за зустріч з нами і нашу увагу до нього, його подив. А потім біг услід, доки розчинився в куряві сільської дороги. Наче сам був із куряви. І літня жінка в чорній хустині. І село, приречене вимирати. І лише дядько Андрій був справжнім. Таких блакитних очей, як у неповносправного Михася, я ніколи не бачила.

Коли жінка взялася місити тісто, її руки перестали тремтіти. Наче звиклі до праці, вони тремтіли від її браку. Ми вперше в житті ліпили вареники. А потім сиділи на старому дивані з бильцями, з яких злущився лак, і роздивлялися фотографії. Їх було не так багато, всі вони вміщалися в один великий надірваний конверт. «А це з Афганістану, — жінка розповідала спокійним голосом, в якому застиг потамований крик. На зображенні троє хлопців, один з них — дядько Андрій. — Я молилася, Бог почув мене, і мій хлопчик воскрес, вернувшись до мене з того світу. Андрійко часто брав це фото і роздивлявся його. Воно притягувало його, мов магнітом. Він міг провести над ним цілий день — зображене вкидало його в похмуре заціпеніння, наче намагалося затягнути туди, назад. Йому натякали, жартома і всерйоз, що пора завести сімʼю, сподіваючись, що це відволіче його — зрештою, роки йшли — і він уже не був молодим парубком. А він нічого не відповідав — ні „так“, ні „ні“, не ображався й не сердився, а тільки брав до рук фотографію, наче то й була його відповідь, його сімʼя. Потім він почав потроху говорити, і все ніби стало на свої місця, а про шлюб слухати не хотів. Перед тим, як його забрали до війська, він мав дівчину. Вона чекала на нього, коли він служив в Афганістані і ще довго по тому, як звідти вернувся. Доглядала його, важко пораненого, в ташкентському шпиталі. Днювала і ночувала біля лікарняного ліжка. Я — мати, а вона — молода дівчина, парубки липли до неї. А потім, уже тут, Андрій уникав її, мовби не впізнавав. Наче вони чужі люди, лише дратувався. Вони розміняли тридцятку, як вона вийшла заміж за їхнього однокласника, й Андрій раптом заспокоївся, мовби знайшов вмиротворення. Ото лише наступного ранку осідлав мотоцикл і рвонув так, що здригнулося село. Тиждень його не було, а потім вернувся й нічого не згадував. А це школа, сільська восьмирічка, випускний клас. Ось Андрійко, впізнаєте? Ще дитина. Він мав нахил до техніки, охоче майстрував, знай ходив і дивився, як воно робиться, і собі брався».