А потім війна? Це й була війна. Вона почалася на Майдані, війна проти людей, а потім наче вітер відносить палаючу скіпку туди, де вона з найбільшою вірогідністю може спричинити пожежу. Й ось воно спалахнуло. Різанина перемістилась на Схід — туди, де близько кордон, сотні кілометрів відкритого, практично незахищеного кордону. Його облаштовували для миру, не для війни. Якби завтра його закрили, післязавтра війна припинилася б. Тому ті, які не хочуть кінця війні, лізтимуть зі шкіри, щоб Україна не контролювала кордон. Але є й інша війна, з якої все почалося. Війна системи проти людини. Війна мерця проти тих, котрі жадають жити. Війна скорумпованої свідомості проти правової країни.

Якщо дуже розхитувати корабель, рано чи пізно він дасть тріщину. Навіть достатньо міцний. Якщо роздмухувати багаття, то десь воно займеться — в трюмі, на палубі, в якійсь каюті. Команда? Її не було. Вона різалась в кубрику в дурня. Капітан першим накивав, не дохрумавши золотих батонів. Не встиг з перестраху. Наклав у штани і здимів. Оце наша еліта. Клептомани з липовими дипломами й науковими ступенями. Може, тому вони так пнуться до влади. Коли людині чогось сильно бракує, вона шукає можливостей компенсувати це; вона піде на злочин. Тоді як їм бракувало того, що називається сумлінням, прописних істин, звичайних координат людяності, нічого недосяжного. За багато десятиліть вони викричали з людяності її суть. «Мир — це війна. Війна — це мир». Пригадуєте? Дзеркало нас самих? Якщо й так, то хіба дуже викривлене.

Ніхто не покараний, жодний убивця. Ні, не стихійне лихо. Руки, які тримають зброю, які ціляться нею в беззбройних громадян, — не стихійне лихо. Всі завжди виконували наказ — хіба ні? Але ж виконували. І хтось його віддавав. Крайніх немає. Зброя стріляла сама, сама віддавала накази, сама отримувала їх і сама виконувала. Тоді в сам раз притягти до відповідальності зброю, облишивши в спокої вбивць, хіба ні? Не думаю, що як знищити всі арсенали, людство завтра стане святим. Зменшиться розмах, насильство, однак, залишиться. В людині закладене творче і руйнівне, воно змагається в ній між собою, змагається за людину. А людина змагається за себе.

Ми поїхали до дядька Андрія, прийнявши, щоправда, із запізненням його запрошення. Він ще квапив нас, щоб не барилися, проте того разу не вийшло. Всім нам було не до подорожі.

Стояло літо дві тисячі пʼятнадцятого. Назустріч вийшла літня жінка в чорній хустині. Вона запросила нас досередини. Крихітна хатинка, аж дивно, як у такій міг вимахати чоловʼяга під два метри зросту, її син. Вишиті рушники, хрест. Образ Миколи Чудотворця.