Тут народилася УПА. І Леся Українка. В школі я захоплювалась нею, пробувала організувати поїздку в Новоград-Волинський, підбивала однокласниць, проте нічого не вийшло. А трохи далі, за Случем, неподалік від річки Горинь, де вона випинається на захід, утворюючи мис, — село, звідки дядько Андрій.

Руки жінки тремтіли — чи то від хвилювання, чи від віку, як ото буває в старших людей. На застеленому скатеркою столі спиналася карафка зі звичайного прозорого скла з рожевим вмістом. «Ви, діточки, сідайте, я зараз», — жінка пішла, щоб, повернувшись, долити в карафку компоту, від якого запахло полуницями, а тоді принесла й поставила на стіл чотири склянки.

Вона вивчала нас, пильно роздивляючись наші риси, наче силкувалася пригадати; наче придивившись уважніше, впізнала б нас, як упізнають когось, кого давно не бачили, а він за той час сильно змінився — й усе одно не настільки: хоч що її спіткало би, людина так сильно не змінюється. Нас перекроює час, подібно до скульптора, який на гладку поверхню наносить карби — один, другий, третій, доки утворюються суцільні борозни, мов багатократ зоране поле: колись ця жіночка, яка роздивлялася нас, була також молодою, такою самою, як ми. Можливо, вона шукала якраз цієї подібності, прагнула в котрійсь із нас впізнати себе — себе давню, тодішню, молоду. А може, вона шукала в наших поглядах свого сина, хотіла побачити його там, як ото вглядаються в чарівне дзеркало, наче він міг зринути, йдучи їй назустріч. Ми були одними з останніх, з ким він приятелював.

«Ви з дороги голодні, а в мене нічого немає», — вона не чекала гостей, не чекала нікого. Вона втомилась чекати. Перестала. Вона терпляче відчекала своє, й ось каганець надії згас. За цей короткий час жінка вже звикла самувати. «Ви сидіть, а я ліпитиму вареники». «Ні, та що Ви, не треба», — ми почувались незручно. «Хіба разом з Вами», — запропонувала Таня, а Катерина обережно додала: «Ми допомагатимемо». Ніхто з нас ніколи не ліпив вареників. Я відчувала тепло під пальцями, щось, що обʼєднувало мене з подругами, а нас — з матірʼю дядька Андрія. І тоді відкрився той інший бік, це було як церемонія чаювання, воно зближувало, робило спілку, робило можливим розмову, підпорядковувалось їй, супроводжувало. Наче розпадалося на дві площини, очевидну й глибинну. Готування страви задля тамування того іншого голоду. Наче в цьому другому й полягав справжній сенс. Людині протипоказана самотність.

Ця літня жінка, що була матірʼю дядька Андрія, називала нас «діточки» — так само, як її син; ми могли бути її онуками. Такими, як ми, могли бути її онуки, якби дядько Андрій мав дітей. Або старшими. Можливо, вона думала це, дивлячись на нас. Вони приїздили б до неї — влітку і на Різдво, як в тих родинах, де старше покоління трималось землі, тоді як молодь осідала в містах, куди вирушала хто на навчання, хто працювати. Село, в якому нікого, молодшого тридцяти років, тільки каліка Михась, якому не було куди їхати.