Золоті руки, призначені для творення, тримали в руках автомат. Андрій повернувся, але повернувся інакшим, ніж пішов туди. Це вже був не той хлопчина зі шкільної світлини. Бокував від людей, уникав знайомих, наче не впізнавав їх. Міг годинами просидіти, нічого не роблячи, все щось обмірковував. Гасав на мотоциклі, мов надолужував неви́ганялу юність. Мотоцикл був для нього, як жива істота. Плескав його, як плескають по гриві коня, а тоді сідлав — і за мить його тільки й бачили.

Світлина з Афганістану заскочила нас. На ній він зафіксований до того. Пряме влучання. Тих, з ким він був, збирали по шматках. Рідним заборонили відкривати труни. Раптом «дядько Андрій» розпалося. «Дядько» зникло, наче струшений недоладний одяг, зовсім невідповідний. Й ось їх кинули в пекло неоголошеної, чужої й далекої різанини, наче вугілля в піч. Їх ніхто не запитував, що вони думають. Ніхто не цікавився їхніми почуттями. Їм належалися бушлат і миска твердої, як кирза, каші. І, звісно, калашников.

Сьогоднішня війна поволі перетворюється на забаву, в якій платять гроші — тим, хто з цього боку, і тим, котрі з протилежного. Різновид комерції із затвердженим прейскурантом, скільки коштує твоя нога, скільки рука і, звісно, в цілості — твоє життя. Воно оцінено не так високо, проте за нього щось платять. Ні, це не складно — досить забрати можливість гідно заробляти, і контрактників хоч греблю гати. Ця нещодавня історія... Я саме про неї подумала. Ви маєте рацію. Жінка втратила роботу, а в неї на руках трирічна донька і мати-інвалід. От вона й уклала контракт. Та хоч з самим чортом. Вона загинула в перший же день. Її рідним виплатять компенсацію, якої вистачить на найнагальніше, проте ніхто не поверне дівчинці матір. Гроші не накладеш на біль, як бинт на рану. В прейскуранті нічого про це не сказано. Прейскурант — стисла форма, куди вміщаються цифри, але не люди і не їхні страждання, цього не обумовлено. Нещасна з Херсонщини — з того самого краю, звідки Жанна. Таких історій чимало, проте вони рідко потрапляють на шпальти видань. Про таке не заведено повідомляти — подібне не вписується в героїчну картинку.

За час війни суспільство в кілька разів зубожіло, а ті, кого називають у нас олігархами, потроїли статки. Держава, яка живе з подачок, рачкує і колінкує, щоб їй кинули милостиню, і... доларові мільярдери. Є солідарність між людьми і чорнюща прірва між суспільством і правлячим класом. Наші інтереси діаметрально протилежні — для них найважливіше зберегти систему, тоді як ми прагнемо докорінних змін. Час починає відкочуватися назад. Корупція, принишкла після Революції Гідності, буяє. І все одно не вірю, що цього разу знову зійде з рук.