ЛОПАХІН: Чого ти?

ЯША: Від задоволення.

ЛОПАХІН: На дворі жовтень, а сонячно і тихо, як улітку. Будувати добре. (Подивившись на годинник, у двері.) Панове, зважте, до потяга лишилося всього сорок шість хвилин! Значить, через двадцять хвилин на станцію їхати. Не баріться.

Трофімов у пальто входить знадвору.

ТРОФІМОВ: Мені здається, їхати вже час. Коней подано. Чорт його знає, де мої калоші. Пропали. (У двері.) Аню, нема моїх калош! Не знайшов!

ЛОПАХІН: А мені до Харкова треба. Поїду з вами в одному потязі. У Харкові замешкуватиму впродовж зими. Я все копошився з вами, замучився без діла. Не можу без роботи, не знаю, що ось робити з руками; бовтаються якось дивно, наче чужі.

ТРОФІМОВ: Зараз поїдемо, і ви знову візьметеся за свій корисний труд.

ЛОПАХІН: Випий-но скляночку.

ТРОФІМОВ: Не питиму.

ЛОПАХІН: Тож, у Москву тепер?

ТРОФІМОВ: Так, супроводжу їх до міста, а завтра в Москву.

ЛОПАХІН: Так... Що ж, професори не читають лекцій, мабуть усе чекають, коли приїдеш!

ТРОФІМОВ: Тебе це не обходить.

ЛОПАХІН: Стільки років, як ти в університеті вчишся?

ТРОФІМОВ: Вигадай щось новіше. Це старе і плоске. (Шукає калоші.) Знаєш, ми, мабуть, не побачимося вже, так ось дозволь мені дати тобі на прощання одну пораду: не розмахуй руками! Відвикни від цієї звички — розмахувати. І теж от будувати дачі, розраховувати, що з дачників згодом вийдуть окремі господарі, розраховувати так — це теж означає розмахувати... Як-не-як, все-таки я тебе люблю. У тебе тонкі, ніжні пальці, як у артиста, у тебе тонка, ніжна душа...

ЛОПАХІН (обнімає його): Прощавай, голубчику. Спасибі за все. Якщо потрібно, візьми в мене грошей на дорогу.