ТРОФІМОВ: Для чого мені? Не потрібно.

ЛОПАХІН: Адже у вас немає!

ТРОФІМОВ: Є. Дякую вам. Я за переклад отримав. Ось вони тут, у кишені. (Тривожно.) А калош моїх немає!

ВАРЯ (з іншої кімнати): Візьміть вашу гидоту! (Викидає на сцену пару гумових калош.)

ТРОФІМОВ: Що ж ви гніваєтеся, Варю? Гм... Та це не мої калоші!

ЛОПАХІН: Я навесні посіяв маку тисячу десятин, і тепер заробив сорок тисяч чистого. А коли мій мак цвів, що то була за картина! Так ось я, кажу, заробив сорок тисяч і, отже, пропоную тобі в борг, тому що маю. Навіщо ж носа дерти? Я мужик... просто.

ТРОФІМОВ: Твій батько був мужик, мій — аптекар, і з цього не випливає анічогісінько.

Лопахін виймає гаманця.

ТРОФІМОВ: Облиш, облиш... Дай мені хоч двісті тисяч, не візьму. Я вільна людина. І все, що так високо і дорого цінуєте ви всі, багаті та бідні, не має наді мною ані найменшої влади, ось як пух, який мріє в повітрі. Я можу обходитися без вас, я можу проходити повз вас, я сильний і гордий. Людство прямує до вищої правди, до вищого щастя, яке лишень можливе на Землі, і я в перших рядах!

ЛОПАХІН: Дійдеш?

ТРОФІМОВ: Дійду.

Пауза.

ТРОФІМОВ: Дійду, або покажу іншим шлях, як дійти.

Чути, як далеко гепають сокирою по дереву.