ЛОПАХІН: Ну, прощавай, голубчику. Час їхати. Ми один перед одним носа деремо, а життя, знай, собі минає. Коли я працюю тривалий час, без утоми, тоді думки легші, і здається, ніби мені теж відомо, для чого я існую. А скільки, брате, в Росії людей, які існують невідомо для чого. Ну, все одно, циркуляція справи не в цьому. Леонід Андрійович, кажуть, прийняв місце, буде в банку, шість тисяч на рік... Тільки ж не всидить, ледачий дуже...

АНЯ (у дверях): Мама вас просить: поки вона не поїхала, щоб не рубали саду.

ТРОФІМОВ: Справді, невже бракує такту... (Іде передпокоєм.)

ЛОПАХІН: Зараз, зараз... Ох же, справді. (Виходить за ним.)

АНЯ: Фірса до лікарні відправили?

ЯША: Я вранці нагадував. Відправили, либонь.

АНЯ (до Єпіходова, який проходить залою): Семене Пантелеймоновичу, довідайтеся, будь ласка, чи відвезли Фірса до лікарні.

ЯША (ображено): Уранці я казав Єгору. Що ж перепитувати по десять разів!

ЄПІХОДОВ: Довголітній Фірс, як на мене, для рихтування не годиться, йому треба до праотців. А я можу йому тільки заздрити. (Поклав валізу на картонку з капелюхом і розчавив.) Ну, ось, звичайно. Так і знав. (Виходить.)

ЯША (глузливо): Двадцять два нещастя...

ВАРЯ (за дверима): Фірса до лікарні відвезли?