Заходять Любов Андріївна, Гаєв, Аня і Шарлотта Іванівна.
Заходять Любов Андріївна, Гаєв, Аня і Шарлотта Іванівна.
ГАЄВ: Рушати б нам. Уже трохи залишилося. (Дивлячись на Яшу.) Від кого це оселедцем тхне?
(Дивлячись на Яшу.)
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Хвилин через десять давайте вже до екіпажів сідати... (Оглядає кімнату.) Прощавай, милий будинку, старий дідусю. Мине зима, настане весна, а там тебе вже не буде, тебе зламають. Як багато всього бачили ці стіни! (Цілує палко доньку.) Скарбе мій, ти сяєш, твої очі сяють, як два алмази. Ти задоволена? Дуже?
(Оглядає кімнату.)
(Цілує палко доньку.)
АНЯ: Дуже! Починається нове життя, мамо!
ГАЄВ (весело): Справді, тепер усе добре. До продажу вишневого саду ми всі хвилювалися, страждали, а потім, коли питання вирішили остаточно, безповоротно, всі заспокоїлися, повеселішали навіть... Я банківський служака, тепер я фінансист... жовтого в середину, і ти, Любо, як-не-як, маєш кращий вигляд, це безсумнівно.
(весело)
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Так. Нерви мої ліпше, це правда.
Їй подають капелюх і пальто.
Їй подають капелюх і пальто.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Я сплю добре. Виносьте мої речі, Яшо. Час рушати. (До Ані.) Дівчинко моя, скоро ми побачимося... Я їду до Парижа, житиму там на ті гроші, які прислала твоя ярославська бабуся на придбання маєтку — хай живе бабуся! — а грошей цих вистачить ненадовго.
(До Ані.)
АНЯ: Ти, мамо, повернешся скоро, скоро... чи не так? Я підготуюся, витримаю іспит до гімназії і потім працюватиму, тобі допомагатиму. Ми, мамо, разом читатимемо різні книжки... Адже правда? (Цілує матері руки.) Ми читатимемо осінніми вечорами, прочитаємо багато книжок, і перед нами відкриється новий, чудовий світ... (Мріє.) Мамо, приїжджай...
(Цілує матері руки.)
(Мріє.)
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Приїду, моє золото. (Обіймає доньку.)
(Обіймає доньку.)