- Добрий вечір, Артуре Вікторович

- І вам того ж, Євгене Натановичу. - Москаль потиснув руку олігарха, який чекав його. – Вам ще не набридло на все це дивитися?

Власник одного з найбільших транспортних холдингів країни глянув на телевізор, зневажливо махнув рукою.

- Аби тільки не блокували доріг, як в жовтні, а так нехай протестують. Вип'єте чогось? Як завжди, вино?

- Ви знаєте мене вже дуже вже добре, Євгене Натановичу. Попрошу…

Підійшов офіціант, вони зробили замовлення. Артур витягнув люльку, його співбесідник запалив сигарету в позолоченому мундштукові.

- Отож, як ви напевне здогадуєтесь, Артуре… - перевізник відразу ж перейшов до суті, - в мене до вас справа. Мушу сказати, досить делікатна.

- Говоріть сміло, Євгене.

Співбесідник Артура тяжко зітхнув, наче збирав думки.

- Мене попросили… певні люди, Артуре Вікторовичу… поговорити з вами зовсім щиро і відкрито. Так би мовити, від серця і душі.

- Слухаю уважно.

- Є певні особи, Артуре Вікторовичу, у яких є міцно обґрунтовані підозри, що ви не збираєтесь виконувати взятих у їх відношенні зобов'язань. Від разу застерігаю: я лише повторюю те, що чув, і говорю те, про що мене попросили. Схоже, на цей момент ви не повернули гроші, які були вам повірені. Великі гроші.

Блефує.

- Nietymrazem, - буркнув Артур польською, щоб той його не зрозумів. - Tojużnieblef[54]…

- Не зрозумів.

- Нічого, це я тільки роздумую вголос, хто може мати до мене якісь претензії. А чи одним з цих людей не є, часом, Леонід Антонєвич Ліванєнко? Чи це тому він не відповідає на мої телефонні дзвінки, але воліє, щоб інші говорили за нього?

- Артуре Вікторовичу, я не є уповноваженим…

- До речі, Євгене. Чого ви від мене хочете?