Бізнесмен подивився Артурові просто в очі.
- Віддайте гроші.
- Ті гроші пропали. Пішли на дно разом з рештою економіки, наче казковий млинок, що молов сіль. І зараз всі разом ми повинні давитися цією солоною ропою, замість того, щоб пити чисту, свіжу воду. Я досить ясно виразився?
- Чи я маю розуміти, що це означає "ні"?
- Вважаю, що ви досконало розумієте, що це означає.
- І як я повинен це переказати?
Артур з незадоволенням покрутив головою, піднявся з крісла.
- До побачення, Євгене Натановичу.
Коли відходив, зиркнув в дзеркало, яке минав. Його співбесідник витяг мобільний телефон і до когось дзвонив. Поляк вийшов з готелю і звернувся до Серьожі:
- Сержанте, відішліть хлопців одною машиною. Нехай двоє з них стоять під дверима Агати Артуровни, решта повинна вдень і вночі вартувати під її квартирою. Їсти, спати і срати в автомобілі, але не спускати з неї ока!
- Артуре Вікторовичу, але ж ми не повинні ось так, без ескорту…
- Виконувати! – рявкнув у відповідь.
Серьожа зблід, кивнув головою і почав віддавати накази.
Четверо охоронників вскочили до позашляховика, клацнули двері, і вже за хвильку автомобіль з писком шин вискочив на трасу, під трубні звуки клаксону пробиваючись крізь пізновечірні корки.
Артур подивився на захмурене небо, щільно загорнувся пальто. Це буде довга ніч… Не чекаючи, коли Серьожа йому відкриє, сів в мерседес. Перевірив, чи є в схованці все, що може придатися.
- Їдь до банку, Серьожа. А потім на аеродром.
- Місцевий?
- Міжнародний, сержанте. Здається, нам прийдеться полетіти у коротку відпустку.
Вони мчали нічною Москвою, випереджаючи повільніші машини з правої сторони, сигналячи та впихаючись в черги на світлофорах, обминаючи корки по технічному рядові. Сергій вів лімузин неначе автомат – без емоцій та лишніх рухів, не звертаючи уваги на погрожуючих їм водіїв.