- "Шато д'Ікем". – Гість подивився на Ніколаєвського якось дивно. – Але ж не турбуйтеся, Олександре Євгеновичу. Давайте краще сядемо і побалакаємо.
Олександр і справді присів. Москаль обійшов письмовий стіл, став за хазяїном, поклав йому руку на плечі.
- Так, так, Євгенович. Коли ви мене ошукали в перший раз, кілька років тому…
- Ну що ви, Артуре? Я ж бо…
- Не перебивайте, коли я говорю. Коли ви ошукали мене в перший раз, я постановив певного дня вбити вас.
Олександр боявся порушитись, він намагався навіть не дихати. Почув шелест тканини, коли поляк сягнув під піджак, відстебнув кобуру і витяг пістолет… Хазяїн будинку міцно стиснув очі.
Стукіт зброї, що лягла на дубову стільницю, глухо відбився від касетонів стелі.
- Але я змінив рішення. Бо ж ми з вами приятелі. Правда, Євгенович? Ну, не дивіться так на мене. Я вам тільки добра бажаю, подарунки приношу.
Москаль вийняв з занімілих долонь Ніколаєвського касету, сунув її в відеомагнітофон. Картинка якусь мить сніжила, потім з'явилося зображення.
- Катюшка… - прошепотів Ніколаєвський.
Так, це була Катя, свіжоспечена дружина його коханого сина… Ось тільки що вона робила в фільмі? І так дивно одягнена…
- Дозволь, Євгенович, я перемотаю до цікавого моменту.
Чоловік вражено дивився на екран. Йому хотілося плакати, кричати, щось зробити, але він не міг зробити хоч найменшого руху. Він бачив лише рожеві, помаранчеві і тілесні плями, силуети, що переміщалися екраном, ноги, руки, голови, підскакуючі та ритмічно підстрибуючі перса…
Москаль натиснув на паузу, коли камеру заслонили сідниці імпозантно збудованого негра.
- Так, так, Євгенович. – Поляк похлопав хазяїна по щоці, якою стікали сльози. – Саме так. Ось такий подарунок я приніс вашому Дімочці, щоб знав, молодий, як вдовольнити свою жіночку… І на всяк випадок, надіслав їм до готельного номера копію.
Ніколаєвський подивився на нього, переніс погляд на пістолет, що лежав під рукою.