- Ти не відважишся, покидьок, стерво людське. Ти навіть недостойний тримати в руці таку зброю, - просичав йому на вухо Москаль, а той почув, як цей шепіт вгвинчується йому в глибину мозку. – Ти ніщо, ти пил на моїх чоботах, ти тінь, яка повзає у моїх ніг.
- Чого… чого ви хочете, Артуре Вікторовичу? – занив Ніколаєвський, який не міг відірвати погляд від екрану телевізора, на якому в ненатуральній, розпусній позі застигла Катя. Його Катюшка…
- Хочу побачити, як ти жертвуєш заради власної родини. – Москаль взяв зі столу пістолет, перезарядив, увіткнув йому до руки. – Зараз. В цю ж мить.
- Але ж, Артур Вікторович, я, я… - хникав і мимрив Ніколаєвський, але його гість дивився на нього очима мов сталь.
- Зроби це.
Москаль кивнув і посміхнувся… і посміхнувся так, що Ніколаєвський сунув ствол у рота, стиснув чі і потягнув за спусковий крючок.
Тихо клацнув опадаючий вхолосту курок.
- Так, Олександре Євгеновиче. Ну так… - Москаль відібрав зброю, сховав її в кобуру під пахвою. – Це ж тільки жарт.
Той відчував, що весь тремтить. Він був готовий зробити все, аби ж цей… ця людина пішла звідсіля. Зникла. Назавжди.
Він не відкривав очей, маючи надію, що все це сон… Почув шелест паперу, потім в його долоню ковзнуло щось вузьке і тепле. Він розхилив віки: автоматична ручка.
- Підпишіть ось це, Олександр Євгенович. – Москаль стукнув нігтем в чотири сніжно-білі пусті аркуші. – Підпишете, і я вже більше ніколи не нагадаю про цей інцидент. Ось тут, внизу підпишіть.
- Я… - промекав Ніколаєвський.