— Бо ми називали його ім’я?

— Отож бо! Треба визнати, що в цьому є сенс. Його відважувалися називати лише ті люди, що мали намір серйозно йому протистояти — такі, як Дамблдор. Тепер на це ім’я накладено табу, і кожного, хто його називає, можна вистежити — швидкий і легкий спосіб виявити членів Ордену! Саме так ледь не схопили Кінґслі…

— Жартуєш?

— Та ні, Білл розповідав, що зграя смертежерів загнала його в кут, і він ледве вирвався з їхніх лап. Тепер переховується, як і ми. — Рон замислено почухав собі підборіддя кінчиком чарівної палички. — Ти не думаєш, що ту лань міг прислати Кінґслі?

— Його патронус — рись, ми ж бачили її на весіллі, пам’ятаєш?

— Ну, так…

Вони пройшли вздовж кущів, подалі від намету і Герміони.

— Гаррі… а ти не думаєш, що це міг бути Дамблдор?

— Що, Дамблдор?

Рон трохи зніяковів, але тихенько пояснив:

— Дамблдор… — лань? Тобто, — Рон скоса стежив за Гаррі, — він же був останній, хто володів справжнім мечем?

Гаррі не розреготався з Рона, бо добре розумів, яке палке бажання стояло за цим запитанням. Думка, що Дамблдор зумів до них повернутися, що він пильнує за ними, дуже б їх підтримала.

— Дамблдор загинув, — похитав він головою. — Я бачив, як це сталось, я бачив його тіло. Він відійшов назавжди. Крім того, його патронусом був фенікс, а не лань.

— Але ж патронуси можуть мінятися? — не вгавав Рон. — Он у Тонкс змінився ж, правда?

— Так, але якби Дамблдор був живий, то чого б йому самому не з’явитися? Чого власноручно не вручити мені меча?

— Якби ж я знав, — знизав плечима Рон. — А чого він не дав його тобі, як ще був живий? І чого заповів тобі старого снича, а Герміоні — книжку дитячих казочок?

— А чого? — глянув Гаррі Ронові в очі, прагнучи знайти відповідь.

— Не знаю, — сказав Рон. — Іноді, як мене це все діставало, я думав, що він просто пожартував або… хотів усе ускладнити. Але я вже так не думаю, зовсім ні. Він знав, що робить, коли заповідав мені світлогасник, правда ж? Він… ну, — Ронові вуха спалахнули, і він раптом зацікавився жмутком трави на землі, тицяючи в нього ногою, — він, мабуть, знав, що я вас покину.

— Ні, — виправив його Гаррі. — Він, мабуть, знав, що ти захочеш повернутися.

Видно було, що Рон за це вдячний, але зніяковіння його не минуло. Щоб змінити тему, Гаррі запитав: