Ми прибули в Тулон о підобідній годині, а десь о третій я зійшов на берег і звільна пішов по набережній, розглядаючи вітрини крамниць, людей, що йшли мені назустріч, та людей, що сиділи під дашками в кав’ярнях. Раптом я побачив Софі, і тої ж миті й вона мене побачила. Вона усміхнулась і привіталася. Я зупинився і потис їй руку. Вона сиділа сама за столиком, а перед нею стояла порожня склянка.

— Сідайте, вип’ємо, — запросила вона.

— Я пригощаю, — сказав я, сідаючи на стілець.

На ній був смугастий, синьо-білий тільник французьких матросів, ясно-червоні жіночі штани й сандалії, крізь які проглядали фарбовані нігті великих пальців. Вона була без капелюшка, й коротко підстрижене, завите волосся мало колір золота, блідого-блідого, аж сріблястого. Була вона так само дуже розмальована, як і тоді, коли ми здибали її на вулиці Лапп. Кілька блюдець на столі свідчили про те, що вона встигла випити не раз по одненькій, але ще не захмеліла. І начебто рада була мене бачити.

— Як там вони всі в Парижі? — спитала вона.

— Та ніби нівроку. Я не бачив їх від того дня, коли ми всі снідали в «Ріці».

Вона випустила через ніс цілу хмару диму й засміялась.

— А я так і не вийшла заміж за Ларрі.

— Знаю. А чому?

— Дорогенький, коли дійшло до діла, я вирішила: ні, дякую, не буду я корчити Марію Магдалину з таким Ісусом Христом.

— Чому ви передумали в останню хвилину?

Софі насмішкувато глянула на мене. Зухвало задерта голова, пласкі груди й вузькі стегна, та ще це вбрання — чистий тобі хлопчина-збитошник: але треба визнати, що отак вона була куди привабливіша, ніж у тій жалюгідній червоній сукні з провінційною претензією на вишуканість, у якій я бачив її востаннє. Обличчя й шия в неї дуже засмагли, й, хоч на коричневій шкірі рум’яна й наведені чорні брови виглядали особливо нахабно, та вся ця її вульгарність була не без певної знади.

— Хочете, щоб я вам розказала?

Я кивнув головою. Офіціант приніс мені пива, їй — коньяку із зельтерською. Вона закурила від недокурка щойно викуреної сигарети.

— Я три місяці й краплі не ковтнула. I не курила. — Вона перехопила мій трохи здивований погляд і засміялась. — Я не про сигарети. Про опій. Почувалася жахливо. Іноді, коли зоставалась сама, криком кричала. І все було повторюю: «Я цього не витерплю, не витерплю!» Поки Ларрі зі мною, то ще сяк-так, а як його нема — пекельні муки.

Я весь час дивився на неї, а коли вона згадала про опій, придивився пильніше й помітив крихітні, мов мачинки, зіниці — ознака того, що тепер вона курить опій достеменно. Очі її сяяли зеленим блиском.