— Ізабелла замовила для мене вінчальну сукню. Знати б, де та сукня нині. То був шик. Ми домовилися, що я заскочу до неї і разом поїдемо до Моліне. Що й казати, на лахах вона знається. Тож прийшла я до неї, а слуга їхній каже, мусила Ізабелла повести Джоун до зубного лікаря й просила переказати, що скоро повернеться. Я пройшла у вітальню. Там було ще не прибрано після кави, і я спитала того слугу, чи не можна випити чашечку. Тільки кава мене тоді й рятувала. Він сказав, що зараз принесе, й позабирав порожні чашки й кавник. Лишилась таця, а на ній пляшка. Я придивилася до неї і впізнала — те саме польське зілля, про яке ви всі балакали в «Ріці».

— Зубрівка. Так, пригадую, Елліот пообіцяв прислати кілька пляшок для Ізабелли.

— Ви всі тоді вихваляли її аромат, і мені стало цікаво. Я витягла корок і понюхала. І справді — запах божественний. Я закурила. Потім слуга приніс кави. Скільки базікають про французьку каву, ну й хай п’ють її французи собі на здоров’ячко, але мені давайте американської. Це єдине, за чим я тут нудьгую. Проте в Ізабелли кава була непогана; я так кепсько почувалась, а випила чашку і звеселіла. Знов дивлюся на ту пляшку — стирчить перед очима. Спокуса була жахлива, та я вирішила: хай їй всячина, не буду думати, і знов закурила. Я думала, Ізабелла от-от прийде, а її все не було, і я страшенно занервувала — терпіти не можу, коли мене змушують чекати, а в кімнаті й почитати не було чого. Почала ходити по кімнаті, розглядаю картини, а та клята пляшка так і стоїть перед очима. Тоді я подумала — наллю в чарку й подивлюся. У неї колір був такий гарний.

— Блідо-зелений.

— Авжеж. Дивно, але колір у неї точнісінько такий, як і запах. Така ніжно-зеленава буває серцевинка білої троянди. Мені конче захотілося перевірити: чи й смак у неї такий самий? Думаю, не зашкодить, як вип’ю крапельку, і тільки хотіла пригубити, як почула гамір, подумала, що то Ізабелла, й перехилила чарку, щоб не попастись на гарячому. Але то була не Ізабелла. Ох, і добре ж мені стало! Жодного разу не було так, відколи я зареклася пити. Неначе вдруге на світ народилась. Якби Ізабелла була прийшла тоді, я нині, певне, була б замужем за Ларрі. Цікаво, і що б то воно вийшло?

— А вона не прийшла?

— Ні. Я страх як розсердилася на неї. За кого вона мене має, що змушує стільки чекати? Дивлюсь — аж чарка знов повна. Мабуть, я сама й налила, але, хочете вірте, хочете ні, не помітила коли. Не виливати ж її назад, у пляшку, ну, то я й перехилила. Що й казати, смак розкішний. Я почулася зовсім іншою людиною. Хотілося сміятись. Три місяці я не знала того відчуття. Пам’ятаєте, той дідок розказував, що бачив, як у Польщі її п’ють склянками й хоч би скривились? Що ж, думаю, невже я гірша за якогось там польського сучого сина, та й, лихо його бери, пропав кінь, пропадай і батіг. Виплеснула кавову гущу в камін і налила в чашку по вінця. Щось плещуть про нектар — куди тому нектару! Далі я не дуже добре пам’ятаю, що було, та поки я отямилась, у пляшці зосталось на самому денці. Тоді я подумала: треба вшиватись, поки не застала мене Ізабелла. А вона трохи не заскочила мене. Тільки я вийшла на сходовий майданчик, чую внизу голос Джоун. Я помчала нагору східцями, переждала, поки вони зайшли в помешкання, а тоді стрімголов кинулася вниз і — шусть в таксі. Звеліла водієві гнати чимдуж, а коли він спитав куди, зареготала йому просто в обличчя. Настрій був у мене розчудесний.