— І ви повернулися до себе додому? — спитав я, хоч і знав, що туди вона не верталась.

— Дурна б я була! Я ж знала, що Ларрі кинеться мене шукати. Я в жодне із своїх улюблених пристановищ не зважилась поткнутись, а подалася до Хакіма. Знала, що де-де, а там Ларрі мене не знайде. Та й покурити кортіло.

— А хто такий Хакім?

— Хакім — це алжирець, він завжди може дістати опію, було б чим заплатити. Він був добрий мій приятель. Що завгодно дістане вам — хлопця, чоловіка, жінку, негра. У нього завжди є з півдесятка алжирців на побігеньках. Я пробула там три дні. Сама не пам’ятаю, скількох мужчин тоді перепробувала. — Вона захихотіла. — Усіх фасонів, розмірів і кольорів. О, я там надолужила згаяне. Але, знаєте, мені було страшно. В Парижі я не почувалася в безпеці, боялася, коли б Ларрі не знайшов мене, та й гроші в мене кінчились, адже тим виродкам треба платити, щоб вони лягли з тобою. Отож я забралася звідти, заїхала до себе на Квартиру, тицьнула консьєржці сто франків і звеліла, коли хто мене питатиме, казати, що я виїхала. Спакувалась і того ж вечора сіла на поїзд до Тулона. Аж тут я вільно зітхнула.

— І відтоді ви весь час тут?

— Атож, і тут лишуся. Опію — скільки душа забажає, матроси привозять зі Сходу, добрий товар, не та погань, що продають у Парижі. У мене кімната в готелі, «Комерція і флот», знаєте? Зайдеш туди ввечері, і вже в коридорі тебе огорне особливий той запах. — Вона хтиво втягла носом повітря. — Солодкавий такий, гострий, і ти вже знаєш, що по всіх номерах курять, і на душі стає затишно та любо. І нікому немає діла, кого ти ведеш до себе. А о п’ятій ранку в двері загрюкають, щоб матросики, кому треба на корабель, не спізнилися, так що й цим клопотатися не треба. — І раптом, без будь-якого переходу: — Я бачила вашу книжку в книгарні тут, на набережній. Аби знаття, що стріну вас, була б її купила, дала б вам надписати.

І справді, коли я проходив повз книгарню, то завважив у вітрині серед інших новинок недавно виданий переклад одного з моїх романів.

— Навряд чи це вас дуже зацікавить, — сказав я.

— Чому ви так думаєте? Щоб ви знали, я вмію читати.

— І писати, здається, теж?

Вона зиркнула на мене й засміялась.

— Так, я писала вірші в дитинстві. То були, мабуть, жахливі нісенітниці, але мені вони здавалися гарними. Це вам, певне, Ларрі розказав. — На мить вона принишкла. — Життя, хоч з якого боку глянь, кепська штука, та, якщо в ньому є крихта радості, то треба бути несосвітенним дурнем, щоб не скористатися нею. — Вона задерикувато закинула назад голову. — То ви надпишите книжку, якщо я куплю?