Я заніс книжку до готелю. Він стоїть на набережній, і я не раз там зупинявся. Коли на світанку вас будить ріжок, що скликає матросів назад на кораблі, сонце підіймається з імли над водною гладінню гавані й кораблі, оповиті серпанком, видаються казковими привидами. Наступного дня ми відпливли до Кассі, де я закупив вина, а потім до Марселя, де треба було забрати замовлене раніше нове вітрило. За тиждень я знов був дома.

VII

VII

На мене чекала записка від Жозефа, Елліотового камердинера, з повідомленням, що Елліот занедужав і хотів би побачити мене, тож наступного дня я подався в Антіб. Перш ніж провести мене нагору до спальні свого пана, Жозеф розповів мені, що в Елліота був напад уремії і лікар вважає його стан тяжким. Цього разу напад минувся і хворому вже краще, але нирки його серйозно уражені, й він ніколи не видужає цілком. Жозеф служив Елліотові сорок років і служив віддано, але, хоч мова його була скорботна, у всьому його вигляді прозирала внутрішня втіха — та, що охоплює часто слуг, коли в господаревім домі скоїться лихо.

— Ce pauvre monsieur[71], — зітхнув він. — Були в нього, звісно, свої химери, проте душу він мав добру. Рано чи пізно, всі ми помремо.

Він говорив так, ніби Елліот уже лежав при смерті.

— Я певен, що він подбав про ваше майбутнє, Жозефе, — сказав я сердито.

— Треба сподіватись, — відгукнувся він сумовито.

Я непомалу здивувався, заставши Елліота веселого та бадьорого. Дарма що блідий, дуже постарілий, він був у доброму гуморі. Виголений, охайно зачесаний, він лежав у голубій шовковій піжамі, на кишені якої вигаптувані були його ініціали з графською короною. Ті самі ініціали, але більші й знову ж таки з короною, прикрашали край відгорнутого на ковдру простирадла.

Я спитав, як він почувається.

— Чудово, — відповів він жваво. — Трохи занедужав — ото і все. За кілька днів знов буду здоровісінький. В суботу у мене снідає великий князь Димитрій, і я заявив моєму лікареві, хай до того дня неодмінно поставить мене на ноги.

Я пробув у нього півгодини й, виходячи, попросив Жозефа повідомити мене, якщо Елліотові погіршає. А через тиждень, приїхавши на сніданок до одного з моїх сусідів, я мало не впав від подиву, заставши його там серед інших гостей. Вбраний в усе чорне, він був блідий, як смерть.

— Вам не слід було їхати з дому, Елліоте, — сказав я.

— Пусте, мій любий друже. Фріда запросила принцесу Мафальду, й не міг же я кинути бідолашну Фріду напризволяще. Адже я знався з італійською королівською родиною багато років, ще відтоді, як покійна Луїза була на дипломатичній службі в Римі.