— Я завтра їду звідси. Якщо ви справді хочете книжку, я занесу примірник вам у готель.

— Це було б просто чудово.

Цієї хвилини до причалу підійшов військовий катер, і з нього на берег висипала юрба матросів. Софі окинула їх поглядом.

— Онде мій любчик. — Вона помахала комусь рукою. — Можете поставити йому склянку вина, а тоді краще вшивайтеся. Він у мене корсиканець і ревнивий, як наш давній друг Єгова.

Молодик рушив був до нас, зупинився, побачивши мене, та коли Софі ще раз запросила його помахом руки, підійшов до нашого столика. Він був високий, смаглявий, чисто виголений, з чудовими темними очима і з чорним, аж синювато-лискучим, хвилястим чубом. З лиця йому було двадцять, не більше. Софі відрекомендувала мене йому як американця, друга її дитинства.

— Дурний, як пень, але ж гарний, — сказала вона мені.

— Вас, бачу, вабить розбишацький тип?

— Що більший розбишака, то кращий.

— Глядіть, одного чудового дня вам переріжуть горлянку.

— А чом би й ні? — осміхнулася вона. — Туди й дорога поганому плоду.

— А може, перейдемо на французьку? — різко мовив матрос.

Софі обернулася до нього з посмішкою, в якій прозирала глузливість. По-французькому вона розмовляла шпарко, з відчутним американським акцентом, що надавав непристойним виразам, якими вона пересипала свою мову, невідпорно-кумедного звучання.

— Я сказала йому, який ти вродливий, але сказала це по-англійському, щоб пощадити твою скромність. — Вона обернулася до мене. — А дужий він який! М’язи — як у боксера. Помацайте.

Ці її лестощі враз розвіяли матросову похмурість, і він, самовдоволено усміхаючись, напружив руку, так що випнулися могутні біцепси.

— Мацайте, — мовив він. — Ну ж бо, мацайте.

Я послухався і висловив захоплення, якого від мене сподівались. Ми ще трохи побалакали, а тоді я заплатив за напої і підвівся.

— Мені час іти.

— Дуже приємно було зустріти вас. Не забудьте про книжку.

— Не забуду.

Я потис обом їм руки й пішов геть. Дорогою зайшов до книгарні, купив свій роман і надписав на титульній сторінці ім’я Софі та своє. Потім, оскільки мені чомусь пригадався перший рядок із Ронсарового[69] милого віршика, що ввійшов до всіх антологій, а нічого іншого не спадало на думку, я дописав: