— А Ларрі?

— Ізабелла дуже добра до нього. Каже, що з ним нелегко, бо він не бажає розмовляти на цю тему. Та дарма, будьте певні, він це переживе; Ізабелла каже, що він ніколи не був закоханий в Софі. Він тільки тому хотів одружитися з нею, що вбачав у цьому якесь лицарство.

Я уявив собі, як мужньо переживає Ізабелла такий поворот подій, що безперечно приніс їй величезне задоволення. І не сумнівався, що при наступній нашій зустрічі вона неодмінно скаже мені, що з самого початку знала, чим це закінчиться.

Але збіг мало не рік, перш ніж я знову побачився з нею. На той час я міг би розповісти їй про Софі таке, що змусило б її замислитись, але обставини склалися так, що мені було не до того. Майже до різдва я пробув у Лондоні, а потім поїхав просто додому на Рів’єру, не зупиняючись у Парижі. Я почав писати новий роман і наступні кілька місяців прожив самотою. Подеколи я бачився з Елліотом. Він помітно підупадав на здоров’ї, і мені прикро було, що він уперто не хоче відмовитися від світського життя. А він ображався на мене, бо я не хотів їздити раз у раз за тридцять миль на всі його прийоми. Я волів сидіти вдома й працювати, а він вважав, що я надто вже запишався.

— Сезон випав просто блискучий, мій любий друже, — примовляв він. — Зачинитися в чотирьох стінах і пропускати все найцікавіше — це ж злочин. І чому ви надумали поселитися в тому зовсім не фешенебельному куточку Рів’єри — цього я ніколи не збагну, хай хоч сто років житиму.

Бідолашний, милий, дурненький Елліот! Видно було, що йому аж ніяк не дожити до такого віку.

До червня я накидав чорновий варіант книжки й дозволив собі відпустку. Впакувавши валізку, я сів на яхту, якою ми влітку їздили купатися в бухту Де-Фосс, і поплив попід берегом у напрямку Марселя. Слабенький бриз іноді вщухав зовсім, і наш моторчик чахкав чи не всю дорогу. Одну ніч простояли в Каннах, другу — в Сент-Максімі, третю в Санарі й так добулися до Тулона. Цей порт я люблю здавна. Кораблі французького військового флоту надають йому вигляду романтичного й веселого заразом; я ладен годинами, не втомлюючись, блукати по його старовинних вуличках. Довго тиняюся по набережній, спостерігаючи, як матроси, звільнені на берег, прогулюються парами або з дівчатами, як цивільні походжають туди-сюди, мовби їм тільки й діла, що вигріватися на сонечку. А через усі ці кораблі й катери, що розвозять метушливу юрбу в різні кінці просторої гавані, Тулон видається кінцевим пунктом, де сходяться всі дороги світу, і, коли сидиш у кав’ярні, засліплений блиском моря й неба, уява носить тебе на своїх крилах до найвіддаленіших куточків землі. То прибиваєшся в пірозі до коралової відмілини, облямованої кокосовими пальмами, десь у Тихому океані, то сходиш по трапу на пристань в Рангуні, де тебе дожидають рикші, то з верхньої палуби стежиш за галасливою юрбою негрів, коли твій пароплав швартується до пірса в Порт-о-Пренсі…