Він іще довго розписував пишноту й розкіш замку, блискучі вечори, які там влаштовували, і в душу мені закралась підозра, негідна, звісно, що все це — наслідок змови між Елліотом і метрдотелем, яка дала йому змогу порозводитися про ту магнатську родину та про гурт польських аристократів, з котрими він колись знався. Він говорив і говорив — і раптом запропонував:

— Ще чарочку, Ізабелло?

— Ой ні, боюся. Але смак неймовірний. Я така рада, що довідалася про цю зубрівку. Грею, треба нам її купити.

— Я скажу, щоб вам надіслали кілька пляшок.

— Ой дядечку Елліоте, справді? — в захваті вигукнула Ізабелла. — Ви такі добрі! Грею, ти неодмінно скуштуй. Вона пахне свіжим сіном, весняними квітами, чебрецем і лавандою, і смак такий м’який, ніжний, неначе слухаєш музику місячної ночі.

Такі непомірні виливи почуттів були не властиві Ізабеллі, вона чи не сп’яніла. Сніданок закінчився, ми почали прощатись. Я потис руку Софі.

— Коли ж буде весілля? — спитав я її.

— Десь через тиждень. Сподіваюся, ви прийдете?

— На жаль, мене вже не буде в Парижі. Я завтра виїжджаю до Лондона.

Поки я прощався з чоловіками, Ізабелла відвела Софі вбік, про щось з нею тихенько погомоніла, а тоді обернулася до Грея.

— Знаєш, Грею, я ще не їду додому. У Моліне показують моди, то я повезу Софі туди. Їй не вадило б подивитись на останні моделі.

— Я залюбки подивилася б, — мовила Софі.

Ми розійшлися. Увечері я пригостив обідом Сюзанну Рув’є, а наступного дня вранці вирушив до Англії.

VI

VI

Елліот приїхав до готелю «Кларідж» через два тижні, й трохи згодом я завітав до нього. Він уже замовив кілька костюмів і з зайвими, як на мене, подробицями став мені пояснювати, що саме він вибрав і чому. Коли я нарешті зміг і собі вставити слово, то спитав його, як відбулося весілля.

— А ніяк не відбулося, — відказав він похмуро.

— Як це так?

— За три дні до призначеного строку Софі зникла. Ларрі де тільки її не шукав.

— Просто неймовірно! Чи вони посварилися?