Ларрі усміхнувся.

— Слушно. А я й не подумав. Але з цією трудністю я впораюсь — матиму своє, власне таксі.

— Як же це так?

— Як накатаюсь, то загніжджуся в Нью-Йорку — почасти тому, що там найкращі бібліотеки. На прожиття мені треба дуже мало; де, на чому спати — мені байдужісінько, їсти я можу раз на день, мені цього вистачає. На той час, коли я надивлюсь Америки вдосталь, я наощаджу досить грошей, щоб купити таксі й зробитися таксистом.

— Вас не можна лишати на волі, Ларрі. Ви з глузду з’їхали.

— Зовсім ні. Я при добрій тямі й дуже практичний. Як водій-власник, я зможу працювати рівно стільки часу, скільки мені буде треба, щоб заробити на житло, харч та ще на ремонт машини. Решту часу я зможу присвячувати іншим справам, а якщо мені захочеться терміново кудись потрапити, то в будь-яку хвилину помчу своєю машиною.

— Але подумайте, Ларрі: таксі — це така сама власність, як і державна облігація, — сказав я, щоб подражнити його. — Як водій-власник, ви опинитеся серед капіталістів.

Він засміявся.

— Ні. Моє таксі буде для мене просто знаряддям праці. От як патериця й карнавка для жебрущого прочанина.

На цій жартівливій ноті наша розмова, власне, й закінчилась. Я вже завважив, що відвідувачів у ресторані побільшало. Неподалік від нас сів за столик якийсь чоловік у фраку й замовив собі тривний сніданок. Стомлене, але задоволене обличчя — видно, залюбки згадує ніч, що промайнула в любовних утіхах. Кілька стареньких добродіїв, уставши рано — старості треба небагато сну, — повагом пили свою каву з молоком і крізь товсті скельця окулярів читали ранкові газети. Молодші чоловіки, котрі чепурні й елегантні, котрі в потертих піджаках, забігали проковтнути чашку кави з булочкою, кваплячись до крамниці чи в контору. Причовгав ветхий дідусь із пакою газет і почав обходити столики, пропонуючи свій товар, який у нього, здається, не дуже брали. Я глянув на великі дзеркальні вікна — на вулиці вже був день. За хвилину-другу в ресторані погасили електрику, зосталися світити лише кілька ламп у глибині величезної зали. Я подивився на годинник — повернуло вже за сьому.

— Чи не поснідати нам? — запропонував я.

Ми попоїли рогаликів, хрумких і теплих, допіру з печі, випили кави з молоком. Я стомився, став неуважний і виглядав, певне, мара марою, а Ларрі яснів собі, як завжди. Очі його блищали, жодна зморшка не збрижила гладенького обличчя, і виглядав він років на двадцять п’ять, не більше. Кава трохи збадьорила мене.

— Можна, я дам вам пораду, Ларрі? Я не часто їх даю.

— А я не часто їх слухаюсь, — відповів він, усміхаючись на весь рот.