І саме тоді на доріжку перед їхнім будинком звернув блискучий жовтий «сааб». Чоловік, що з нього вийшов, когось Тоду нагадував, але тільки тоді, коли він хряснув дверцятами й пішов у бік будинку, Тод побачив його взуття — кеди з низьким верхом, блакитні. От тобі й привіт із минулого. Під’їзною доріжкою Боуденів крокував Ґумка Ед Френч, той самий Кедмен.
— Привіт, Тоде. Давно не бачилися.
Тод прихилив гвинтівку збоку до лавки й продемонстрував широку чарівливу усмішку.
— Твої батьки вдома?
— Ой, ні. А ви що, хотіли з ними поговорити?
— Ні, — сказав Ед Френч після тривалої, сповненої роздумів паузи. — Напевно, ні. Думаю, краще буде, якщо ми з тобою поговоримо віч-на-віч. Для початку. Можливо, ти зумієш дати цьому розумне й логічне пояснення. Хоча, Бог свідок, я в цьому сумніваюся.
Із кишені на поясі Ед Френч витяг газетну вирізку. Тод знав, що в ній, ще до того, як Ґумка Ед передав її, і вже вдруге за той день перед ним постали дві фотографії Дюссандера. Перша, яку зробив вуличний фотограф, була обведена чорним чорнилом. Тод чудово зрозумів, що це означає: Френч упізнав його «діда». І тепер хотів усьому світові про це розтриндіти. Стати акушеркою при народженні доброї новини. Старий добрий Ґумка Ед, із його безглуздими балачками й бидлячими кедами.
У поліції дуже цим зацікавляться — хоча чого там, вони вже цікавляться. Тепер він це точно знав. Відчуття, що він падає, виникло десь за півгодини по тому, як пішов Ричлер. Таке враження було, що він злетів високо на повітряній кулі, наповненій веселющим газом. Та раптом сталева стріла розітнула тканину кулі, і тепер вона зі стабільною швидкістю здувалася та падала.
Телефонні дзвінки — отут він промазав по-крупняку. Довбаний Ричлер так слизько все обставив, наче свіже сов’яче лайно виклав. «Авжеж, — сказав йому Тод. — Йому дзвонили, раз чи два на тиждень». І хай тепер гасають по всій південній Каліфорнії, винюхуючи пристаркуватих екс-нациків. От тільки одного він не врахував: від «Ма Белл»[118] вони могли почути цілковито інакшу історію. Тод не знав, чи телефонна компанія може розказати, скільки ти дзвониш на місцеві номери й хто дзвонить тобі… але в очах у Ричлера промайнув той вираз…
А ще лист. Він ненароком бовкнув Ричлеру, що будинку ніхто не пограбував, і тепер не може бути сумнівів: той пішов, думаючи, що Тод міг про це знати лише в одному випадку — якщо він туди повертався… а так воно й було, і не раз, а тричі: спершу, щоб забрати листа, а потім ще двічі, у пошуках потенційних доказів, які б указували на нього. Але нічого не знайшов, навіть уніформи гестапо вже не було, протягом останніх чотирьох років Дюссандер її здихався.