— Так, — мовив Тод. Ураз його обличчя стало цілковито порожнім. То було вже лице магазинного манекена. Усе здоров’я, веселощі та жвавість рис мовби випарувалися з нього. А те, що лишилося, навіювало жах своєю тотальною порожнечею.

— Як це сталося? — запитав Ед. Напевно, йому хотілося, щоб ці слова прогриміли як гнівне звинувачення, але вийшло якесь жалісне й розгублене скигління обманутого крутієм. — Як це сталося, Тоде?

— Ну, одне потягло за собою інше, — відповів Тод і підняв «тридцятку». — Отак і сталося. Одне просто… потягло за собою інше. — Великим пальцем він зняв гвинтівку з запобіжника і націлив дуло на Ґумку Еда. — Звучить тупо, але саме так воно все й сталося. От і все.

— Тоде, — мовив Ед. Його очі розширилися. Він ступив крок назад. — Тоде, ти ж не… будь ласка, Тоде. Ми можемо поговорити. Ми все обго…

— У пеклі з тим йобаним фріцем все обговорите, — сказав Тод і натиснув на гачок.

Звук пострілу громом прокотився в гарячій безвітряній тиші пообіддя. Еда Френча жбурнуло на «сааб». Він закинув руку за спину й відірвав із лобового скла «двірник». Дурнуватим поглядом втупився в нього, поки пляма крові розпливалася на його синьому гольфі, а потім кинув «двірник» на землю й подивився на Тода.

— Норма, — прошепотів він.

— Чудово, — кивнув Тод. — Як скажеш, чемпіоне. — Він знову вистрелив у Ґумку Еда, і цього разу половина голови зникла у фонтані крові та бризках кісток.

П’яно розвернувшись, Ед шукав дверцята водія. Здушеним голосом, що дедалі слабшав, він раз у раз повторював ім’я своєї дочки. Тод знову вистрелив, цілячись у копчик, й Ед упав. Його ноги кілька секунд ще сіпались на гравії, а потім непорушно заклякли.

«Як на шкільного психолога, він був міцним горішком», — подумав Тод, і з його губ зірвався короткий смішок. І тут мозок прохромив кілок болю, гострий, мов ніж для льоду. Він заплющив очі.

А коли знову їх розплющив, то почувався краще, ніж за багато останніх місяців. Може, навіть краще, ніж за багато останніх років. Усе було чудово. Усе стало на свої місця. Порожнеча полишила його обличчя — на зміну їй прийшла хижа врода.

Він повернувся в гараж і зібрав усі набої, які мав, — понад чотириста штук. Поклав їх у старий наплічник і натягнув його на спину. А коли знову вийшов на сонце, то радісно всміхався, і в очах танцювали веселі вогники. Саме так хлопці всміхаються у свій день народження, на Різдво, на День незалежності. Та усмішка означала все: феєрверки, халабуди на деревах, таємні знаки й таємні місцини для зустрічей, тріумфальне закінчення великої гри, коли безмежно щасливі фанати виносять гравців у місто на плечах. Екстатична усмішка білобрових хлопчаків, що вирушають на війну в залізних касках.