2

2

На крислатому в’язі, що розкинувся понад пустищем у Касл-Року, ми влаштували собі халабуду. Нині на тому пустищі офіс компанії-перевізника, та й нашого в’яза давно немає. Що вдієш — прогрес. Ми створили щось на зразок клубу за інтересами, хоч і без назви. Постійних членів у ньому було п’ятеро чи шестеро, та ще кілька малих мокропиських час від часу крутилися під ногами. Ми люб’язно дозволяли їм зайти, коли грали в карти й потрібні були ще гравці. Грали найчастіше у блек-джек, на монетки — не більше за п’ять центів. Але за блек-джек і п’ять картинок можна було подвоїти виграш… а за шість картинок — навіть потроїти, хоча на таке божевілля один Тедді наважувався.

Стіни халабуди ми звели з планок, які видобули з купи сміття за крамницею «Мейкі. Деревина та будівельні матеріали» на Карбайн-роуд. У них було повно скабок і дірок від сучків, які довелося позатикати туалетним папером і паперовими рушниками. Дах зліпили з профнастилу, який виловили на сміттєзвалищі, повсякчас озираючись через плече, бо про собаку сторожа звалища ходили чутки, що він монстр і пожирає дітей. Того ж таки дня ми там роздобули ще й двері з москітною сіткою. Сітка не порвалася, але вся поіржавіла — ну вся повністю. Коли б ти не дивився крізь ті сітчасті двері, весь час здавалося, що сонце вже сідає.

А ще в нашому клубі, крім карт, можна було подиміти цигаркою та пороздивлятися журнали з дівчатками. Ми мали з півдюжини покоцаних попільничок, на дні яких стояли написи «КЕМЕЛ», на скабчастих стінах порозклеювали журнальні розвороти, а двадцять чи тридцять колод тепер уже заяложених карт Тедді роздобув у свого дядька, хазяїна крамниці канцелярського приладдя в Касл-Року. (Якось дядьо Тедді спитав у нього, у що ж ми граємо, і той йому відповів, що ми влаштовуємо турніри з крибіджу, і дядьо сказав, що тоді все в порядку.) Був у нас і набір пластмасових фішок для покеру й стос старезних журналів про вбивства — «Світ детективів», які ми гортали, коли ну зовсім нудно ставало. У підлозі ми спорудили тайник дванадцять на десять дюймів, куди скидали всі свої скарби, коли котромусь із наших татусів припікало проконтролювати — чи-добре-ми-тут-поводимося. Коли дощило, ми, сидячи в клубі, почувалися, наче всередині ямайського сталевого барабана… але того літа дощів не було взагалі.

Те літо видалося найпосушливішим і найспекотнішим з тисяча дев’ятсот сьомого року (принаймні так стверджували газети), і тієї п’ятниці, що передувала Дню праці та початку нового шкільного року, навіть золотарник у полях та канавах уздовж путівців померхнув і здавався нікчемним. Квітів і рослин у садах та на городах було чортма, і великі розкладки з усім для консервування в каслрокському магазині «Червоне й біле» припадали порохом. Того року закривати на зиму просто не було чого, крім хіба кульбабового вина.