Тієї п’ятниці ми з Крисом та Тедді зависали в клубі: скавчали один одному, що скоро в школу, грали в карти й травили бородаті анекдоти про комівояжерів і французів. Звідкіля ти знаєш, що в тебе на задньому дворі побував француз? Контейнери для сміття порожні, а твоя собака вагітна. Тедді намагався вдавати ображеного, але сам спішив розказати анекдот, щойно його почує, тільки французів міняв на поляків.

Віття в’яза давало непоганий затінок, але футболки ми вже поскидали, щоб не сильно в них упрівати й не засмерджувати. Ми грали в скат по три центи, найнуднішу гру, яку тільки можна вигадати. Але стояла така спека, що всихав мозок й про щось складніше думати не хотілося. До середини серпня в нас була непогана гоп-команда для бейсболу, але потім багато хлопців повідпадали самі. Пекельно жарко було.

Не щастило — мені йшли самі вина. Я почав із чотирнадцяти, дістав вісімку, щоб було двадцять одне, а відтоді нічого нормального не приходило. Крис хотів скинути карти. Я взяв востаннє, і знову нічого путнього.

— Двадцять дев’ять, — сказав Крис, викладаючи бубни.

— Двадцять два, — з огидою процідив Тедді.

— А я лузер, — і я жбурнув свої карти на стіл спинками догори.

— Ґорді в прольоті, старий Ґорді склеїв дурня і пролетів, як фанера над Парижем, — проголосив Тедді й захихотів так, як умів лише Тедді Дючамп — іііі-іііі-іііі, наче іржавий цвях повільно витягали з гнилої дошки. Так, він був прицуцуватий — ми всі це знали. Скоро йому мало стукнути тринадцять, як і нам усім, але в окулярах із товстими скельцями та зі слуховим апаратом у вусі він скидався на старигана. Діти на вулиці вічно хотіли стрельнути в нього цигарку, але сорочка в нього на грудях випиналася тільки тому, що під нею крився акумулятор слухового апарата.

Попри окуляри та м’ясного кольору кнопку, завжди вгвинчену у вухо, Тедді погано бачив і часто недочував, що йому щось казали. У бейсболі його доводилося ставити в глибокому захисті, далеко за Крисом на лівому полі й Біллі Ґриром на правому. І сподіватися, що ніхто аж так далеко не докине, бо Тедді невблаганно рушав за м’ячем, байдуже, видно йому було той м’яч чи ні. Вряди-годи його бемкало м’ячем по лобі, а раз він навіть відрубався, коли повним ходом влетів у паркан біля халабуди. Він лежав на спині хвилин зо п’ять, в очах виднілися самі білки, і я не на жарт перелякався. Та потім він очуняв. Із носа юшила кров, на лобі розквітла велетенська фіолетова ґуля, але Тедді пішов усім доводити, що м’яча, мовляв, кинули не за правилами.

Зір у нього від природи був кепський, але в тому, що сталося з його вухами, нічого природного не було. Ще в ті часи, коли вважалося крутим стригти волосся так, щоб вуха стирчали, мов ручки у глечика, Тедді першим у Касл-Року відростив собі бітлівську зачіску — за чотири роки до того, як в Америці взагалі про той «Бітлз» почули. Він хотів, щоб вуха в нього були прикриті, бо нагадували два великі кавалки розігрітого воску.