Ми з Крисом перезирнулися. Крис ледве помітно здвигнув плечем.

— Може, і так, — сказав я.

— О, Ґорді, а про Ле Діо в тебе щось новеньке є?

— Зараз ні. Може, потім щось напишеться. — Я не хотів засмучувати Тедді, але й перевіряти, що там робиться в Ле Діо, особливого бажання не мав. — Шкода, що тебе ця історія не зачепила.

— Нє, вона хороша, — заперечив Тедді. — Аж до самого кінця хороша була. Усе це ригання таке крутецьке.

— Ага, круто було, така гидота, — погодився Верн. — Але про кінцівку Тедді правду каже. Фуфло якесь.

— Так, — і я зітхнув.

Крис підвівся.

— Пора вже нам тупати далі, — сказав він. Надворі було ще зовсім ясно, і розпечене небо відливало сталлю, але наші тіні вже видовжувалися. Пам’ятаю, що в дитинстві вересневі дні завжди якось раптово уривалися й заставали цим зненацька — неначе в душі я сподівався, що завжди буде серпень і аж до пів на десяту вечора небо яснітиме, немов удень. — Ґорді, котра там?

Я глянув на годинник і вражено побачив, що вже по п’ятій.

— Точно, пішли, — вирішив Тедді. — Але табором станемо до темряви, щоб дров назбирати і все таке. А ще мені вже їсти хочецця.

— О пів на сьому, — пообіцяв Крис. — Нормально?

Ми всі погодились. І знову вирушили в дорогу, тільки тепер ішли не по рейках, а насипом. Невдовзі річка лишилася далеко позаду, і ми вже не чули її шуму. Над нами дзижчали москіти, я прибив одного долонею на шиї. Верн і Тедді відірвалися від нас і крокували попереду, ведучи між собою якусь мудрагельську розмову про комікси. Крис ішов поруч зі мною, сховавши руки в кишені, а пов’язана спереду сорочка ляскала об коліна й стегна, мов фартух.

— У мене є «вінстон», — сказав він. — У старого з тумбочки цупонув. По штуці на брата. Після вечері.

— Справді? Кльово.

— Найкраще сигарета смакує тоді, — сказав Крис. — Після вечері.

— Це правда.

Якийсь час ми йшли мовчки.

— Історія вийшла файна, — раптом промовив Крис. — Вони просто тупі й не доганяють.

— Та ні, не така вже вона й класна. Кінець змазаний.