— Ти вічно таке кажеш. Не жени, ти сам не вважаєш її поганою. Запишеш її? Історію?
— Можливо. Але не зараз. Я не можу їх записувати зразу після того, як розповім. Вона потерпить.
— А те, що Верн сказав… Що кінцівка — фуфло…
— Ну?
Крис розсміявся.
— Та все життя — фуфло. От хоч на нас подивись.
— Та ну, ми кльово відриваємось.
— Так, — кивнув Крис. — Відриваємось на повну, мокрописький.
Я розсміявся. Крис теж.
— Вони з тебе вискакують, як бульки з газованки, — через кілька хвилин озвався він.
— Що вискакує? — Але я зрозумів, про що він.
— Історії. Я від цього в шоці. Ти наче мільйон історій можеш розказати, та й то лише ті, які на поверхні, береш. Ґорді, із тебе колись вийде крутий письменник.
— Ні, я так не думаю.
— Вийде-вийде. Може, навіть про нас напишеш, коли голяк буде з матеріалом.
— Голяк має бути серйозний. — І я підштрикнув його ліктем.
Між нами знову запала мовчанка. А тоді він раптово спитав:
— До школи готовий?
Я знизав плечима. Хто коли бував готовий до школи? Ну, можна було трохи порадіти, думаючи, як вернешся, друзів побачиш. Цікаво ще було, якими виявляться нові вчительки — молодими лялечками щойно з учительського коледжу, яких можна підколювати, чи якесь старе трясуче дрантя часів, що народилося на світ ще за часів битви за Аламо[146]. Дивно, проте навіть довгі затяжні уроки могли сяк-так потішити, бо, коли літні канікули наближалися до кінця, тобі часом ставало так нудно, що ти міг повірити, ніби можеш чогось навчитися. Але літня нудьга ні в яке порівняння не йшла зі шкільною нудьгою, що встановлювала своє панування вже з кінця другого тижня. Тому на початку третього тижня ти брався до
— Середні класи, — сказав Крис. — А знаєш що, Ґорді? Уже наступного червня ми всі розпрощаємося.