— І куди точно ми повинні відвезти того дивного? — запитав Єнох.
Емма розгорнула опис місії.
— Петля десять тисяч сорок чотири, — прочитала вона.
— І де це? — запитала Бронвін.
— Ми ще не знаємо, — відповіла Емма.
Бронвін затулила обличчя руками.
— О-ох, нічого в нас не вийде, правда ж? І пані Сапсан ніколи не пробачить нас, і все це буде марно!
Іще якусь хвилину тому вона була переконана, що все легко вдасться, а тепер утратила всяку надію.
— Ти просто приголомшена, — сказала Емма. — З великими завданнями завжди так: якщо ти намагаєшся обдумати їх наперед до найменших дрібниць, то може здатися, що їх неможливо виконати. Тому нам краще виконувати це завдання поступово, наче відкушувати маленькими шматочками.
— Це як у тому старому прислів’ї, — сказав Мілард. — Ну? Про те, як з’їсти ведмегрима?
— Та це ж огидно, — мовила Бронвін, усе ще затуляючи обличчя долонями.
— Це просто метафора. Насправді, ведмегримів ніхто не їсть.
— Можу закластися, хтось таки їсть, — докинув Єнох. — Цікаво, їх смажать чи їдять просто сирими?
— Заткнися, — сказала йому Емма та знову продовжила з Бронвін: — За певний період ми робимо, так би мовити, тільки один укус. Потім ми зосереджуємось на наступному укусі й тільки після цього думаємо про третій. Тому спершу ми знайдемо дивного, а вже потім будемо думати про пошук часової петлі. Окей?
Бронвін підвела голову та зиркнула на Емму крізь пальці.
— А можна використати іншу метафору?
Емма засміялась.
— Звісно.
Через деякий час година пік почала ослабляти свою хватку. І от, нарешті, дорожній рух прийшов до норми, і ми вже мчали далі, у напрямку Філадельфії, а після цього на нас чекали Нью-Йорк та повна невідомість. Ми поринули в мовчання, зосередившись на наступному «укусі».