Розділ тринадцятий

Я за це літо встиг зазнати на собі або й сам наробити чимало божевільних речей, але водіння автомобіля в Нью-Йорку, та ще й уперше в житті, посіло серед найзначніших із них найперше місце. Там була гримуча суміш автомобілів, які гуділи, смуг змінного напряму, задушливих тунелів та запаморочливих мостів. Мої друзі постійно кричали мені, щоб я глянув у той чи інший бік, де, можливо, була небезпека, а я так міцно вчепився був у кермо, що аж кісточки на пальцях побіліли, а на попереку під сорочкою від поту утворилося ціле море. І от якимось чином після безкінечної низки майже аварій та пропущених поворотів, скеровувані незворушним лагідним роботизованим голосом із мого телефону, ми таки добралися до пункту нашого призначення — середньої школи імені Дж. Едґара Гувера.[63] Я зовсім не знав географії Нью-Йорка — я там був тільки раз, іще малою дитиною, разом із батьками, — але ця школа знаходилася далеко від будь-яких загальновідомих орієнтирів, бачених мною по телевізору чи в кіно. Це був Бруклін, а не Мангеттен; і навіть не один із тих хіпстерських кварталів Брукліну, про які я колись чув. Це була радше якась брудніша, більш заюрмлена версія котрогось передмістя, тільки з іще меншими, з іще старішими будиночками, поставленими мало не впритул один до одного, та з автомобілями, які щільними рядами вишикувались по обидва боки вулиць.

Школу ми знайшли доволі легко. Це була вражаюча, на цілий квартал, велична цегляна споруда, у якій де-не-де були вікна — таке собі місце, яке цілком могло виявитися в’язницею загального режиму, станцією з очищення стічних вод або ж цілим скупченням різноманітних установ, але в цьому випадку під її дахом розміщувались кілька тисяч сприйнятливих до науки дитячих голів. Інакше кажучи, це було дуже схоже на середню школу, яку я відвідував у Флориді, і від самої тільки думки про те, що туди треба зайти, мене кинуло в холодний піт.

Це була десь середина другої половини дня. Ми припаркувалися на протилежному боці вулиці й, сидячи в машині, спостерігали за будівлею та обговорювали наші подальші дії.

Почав Єнох:

— Ну-у, що там каже наш знаменитий детальний план?

— Давайте просто зайдемо всередину та роззирнемося довкола, — запропонував Мілард. — Подивимось, чи не приверне хтось нашої уваги.

— До цієї школи ходять тисячі дітей, — зауважив я. — Не думаю, що ми знайдемо дивного просто на око.

— Ми не дізнаємось, поки ми зморені, — сказав Мілард, а потім, позіхнувши, спохопився та поправив себе: — Ой, «поки не спробуєм».