«Привіт. Схоже, я побуду тут кілька днів. Це на околиці Нью-Йорка.

Ех, яке ж це гарне, тихе місце! Я дуже всім задоволений. Бачуся зі старими друзями.

Ти, як будеш коли в Нью-Йорку, обов’язково завітай у цей винятковий готель.

Ліпше за все візьміть кімнату 203.

Я люблю тебе. Твій дідусь».

— Помічаєте щось у цьому посланні? — запитав Мілард.

— Це якось сумбурно, — відповіла Емма. — Але чому він так наголошує, у якій кімнаті зупинився?!

— Це ж найпростіший код. «Акровірш».

— Що? — запитав я.

— Прочитайте першу літеру кожного рядка. Що виходить?

Я скосив оком:

— П-Е-Т-Л-Я.

— Ой, моя ж ти мамусю, — запищала Бронвін, нахилившись уперед, щоби краще роздивитися.

— Він залишав тобі закодовані повідомлення, — підбив підсумок Мілард. — Добрий старий Ейб наглядає за тобою навіть із могили.

Украй здивований, я похитав головою, покрутив у руках оту поштову листівку-фотографію.

— Дякую, дідусю, — промовив я тихо.

— Але нам більш не треба залишатись у петлях, — обізвалась Емма. — Ми не ховаємося від порожняків, нам не загрожує передчасне старіння. Нам від петлі може бути більше неприємностей, ніж користі.

— Так, у петлях, буває, трапляються всякі химерні люди, — сказала Бронвін. — Але я не бажаю здаватись нетовариською — я просто хочу спати.

— Думаю, нам треба спробувати, — зауважив Мілард. — Нам треба дізнатись, де петля десять тисяч сорок чотири, і, може, хтось там знає.

Єнох зітхнув.