— І там є ліжко. Від спання в машині моя шия скоро трісне.
Я теж захотів відправитись до готелю, й оскільки таких охочих виявилася більшість, то ми так і зробили. Я хотів побувати там переважно через цікавість, а зокрема мені ще й подобалося відчувати, що я йду стопами свого дідуся. Тож ми проїхали весь Бруклін та перетнули гігантський дворівневий підвісний міст, що вів на острів Стетен-Айленд.
Не більше ніж хвилин за двадцять ми прибули на місце, до мотелю під назвою «Водоспад». Це була старезна двоповерхова будівля з номерами, які виходили на жваву вулицю, та зі знаком, який вихвалявся тим, що тут є «Телевізор у кожному номері!»
Ми ввійшли до реєстратури. За столиком, відкинувшись на спинку стільця, сидів довготелесий та незграбний на вигляд реєстратор, а на столику лежали його ноги. На ньому був товстий шерстяний светр, хоча на вулиці було спекотно. Ми попросили кімнату 203. Він відклав журнал, який читав перед цим, та став нас уважно розглядати.
— А навіщо вам ця кімната?
— Її нам дуже рекомендували, — відповів я.
Реєстратор зняв свої ноги зі столу.
— З якого ви клану?
— Пані Сапсан, — відповіла Бронвін.
— Ніколи про таке не чув.
— Тоді ні з якого.
— Напевне, ви нетутешні.
— Хіба це не готель? — запитала Емма. — Не місце, щоб заселяти людей, котрі не живуть поблизу?
— Послухайте, зазвичай ми здаємо номери тільки тим, хто належить до якогось клану, у нас майже немає вільних місць, але я роблю для вас виняток. Спершу ви повинні надати мені підтвердження ваших особистостей.
— Звісно. — Я почав діставати свій гаманець.
— Не так, — відказав він. — Я мав на увазі підтвердження.
— Гадаю, він мав на увазі підтвердження того, що ми дивні, — озвався Мілард. Він підняв візиткотримач на краю столу перед ним, покрутив ним у повітрі та поклав назад: — Це «невидимка», привіт!
— Годиться, — сказав реєстратор. — Якого типу номер ви бажаєте?
— Нам байдуже, — відповів Єнох, — ми просто хочемо спати.
Але реєстратор уже витягав із-під столу ламіновану папку. Він поклав її на стіл, розгорнув та почав перераховувати варіанти.