Слідом за Ліллі ми ввійшли до цієї будівлі крізь дверний отвір без дверей, потім пройшли коридором, у якому було вирвано всю мідну електропроводку, і там, де вона колись була, на стінах зяяли довгі глибокі рани, наче чорні вени. Під ногами в нас хрустів гравій та штукатурка. Повсюди, наче маленькі хмарки цукрової вати, валялися шматки теж вати, але мінеральної, яку застосовують для теплоізоляції. Під час ходи Ліллі ставила свої ноги майже в ті самі місця, де вже були відбитки підошов, неначе вона пам’ятала маршрут крок за кроком. Я повсякчас помічав, що в різних місцях нам траплялися предмети, які були явно зайвими тут, — то стара банка з-під кави, то картонна коробка, перевернута догори дриґом, — і коли дівчина постукувала по них своїм ціпком, я зрозумів, що вони були покладені тут як маркери, щоб вона знала, скільки по коридору вона вже пройшла та скільки ще залишилось іти.

Звернувши за ріг, ми вийшли до сходового колодязя.

— Я можу зробити це сама, але буде безпечніше, якщо ви мені допоможете, — промовила вона, і всі ми здогадалися, що «ви» означало Міларда.

Він був більш ніж радий подати їй руку. Ми піднялись на шість сходових маршів і через це трохи захекались.

— Далі буде трошки химерно, — попередила Ліллі.

Ми вийшли зі сходового колодязя та потрапили в коридор, де було темно, наче в кротовій норі. Під цим я маю на увазі, що світла там не було взагалі, навіть ні найменшого відблиску з боку сходів. Замість плавного, поступового зниження рівня освітлення тут був чіткий бар’єр, наче світло потрапляло в якусь невидиму пастку, з якої вже не могло вирватись, і щойно ми перетнули той бар’єр, то могли ще бачити сходи позаду нас, але абсолютно нічого попереду.

— Як у випадку з дверима, що вели з актового залу на вулицю, — сказав я та почув ствердне Еммине «угу».

Я дістав ліхтарика та посвітив ним у темряву, але темрява проковтнула його промінь. Емма повернула долоню вгору та запалила в ній полум’я. Уже за кілька дюймів його не було видно.

— Світло забирає Нур, — пояснила Ліллі. — Тому ніхто, крім мене, не може її знайти.

— Блискуче, — прокоментував Єнох.

— Візьміться за руки та утворіть собою людську вервечку позаду мене, — сказала Ліллі. — Я проведу вас.

І ми, спотикаючись у пітьмі, повільно пішли слідом за нею по коридору. Два рази ми проходили повз кімнати, освітлені вікнами, але те світло ні на дюйм не проникало далі за дверні отвори. З’явилося якесь відчуття, наче ми були під водою чи в космосі. Ми кілька разів повертали, і хоча я і пробував скласти в голові карту нашого маршруту, та швидко заплутався і вже не був упевнений, що зможу повернутися назад без допомоги Ліллі.