Поки до нас наближалися звуки її кроків, ми очікували в темряві. Спершу я почув її кроки десь над нами, потім як вони спускалися сходами, а потім я побачив її. Мимоволі я різко та шумно вдихнув. Вона буквально вся світилася. Спочатку вона була схожа на рухому світлову кулю, але, коли наблизилась, а мій зір прийшов до ладу, я побачив, що вона була підліток — висока дівчина-індійка з гострими рисами, чорним як смола волоссям та широкопосадженими очима, у яких палав вогонь. Кожна пора її коричневої шкіри випромінювала світло. Навіть штормівка з капюшоном та джинси, що були на ній, трохи пропускали світло, яке йшло з-під них.

Вона підійшла до Ліллі та міцно обняла її. Ліллі своєю маківкою досягала тільки щоки Нур, і коли та охопила її руками, то на мить здалося, наче Ліллі укутало світло.

— Ти окей? — запитала Ліллі.

— Нудно переважно, — відповіла Нур, а Ліллі тихо засміялась та повернулася до нас, щоби представити нам свою подругу.

— Це Нур.

— Привіт, — рівним голосом сказала Нур, усе ще придивляючись до нас.

— Нур, це… е-е… як ви себе називаєте? — Ліллі подивилася на Емму.

— Я Емма, — відповіла дівчина.

— Я маю на увазі, за вмінням, — уточнила Ліллі.

Емма нахмурилась.

— Думаю, наразі цілком достатньо й Емми.

— Я Джейкоб, — сказав я, потім підійшов до Нур та простягнув їй свою руку, але вона лиш подивилась на неї. Я опустив руку, відчувши себе ніяково. — Чи можемо ми десь тут поговорити?

— Звісно, — відповіла Нур. — Дозвольте мені провести вас до головного салону, — і, взявши Ліллі за руку, вона повернулась та пішла по коридору.

Здавалося, вона не боялась повернутися до нас спиною, а отже, схоже, вона вирішила, що ми не становимо для неї загрози. Я помітив, що світло, яке йшло від неї, поступово почало тьмяніти, відступаючи десь глибоко всередину, так що невдовзі помітно світилась тільки верхня частина її тіла, а далі слабенькі проблиски її сяйва пробивались тільки з-під незастебнутої блискавкою штормівки та крізь проріз на її джинсах. Коли ми тільки зустрілися, вона була насторожі, але тепер почала розслаблюватись, а світло всередині неї, судячи з усього, відповідало її емоціям.

Ідучи за нею, з великої кімнати з голими бетонними стінами ми потрапили в меншу, із такими ж стінами, тільки без вікон. Там були пара стільців та старий диван, накриті шерстяними ковдрами, а ще книжки в м’якій обкладинці, комікси та порожні коробки від піци, розкидані повсюди — свідчення довгих днів та ночей, проведених тут. Я не бачив там жодної лампи, а світло йшло із чотирьох кутків кімнати та, очевидно, не мало конкретного випромінювача й було теплим, жовтим і дихало, наче вогонь.