Ми сиділи. Ми говорили. Насправді, це я переважно говорив — оскільки всього лише кілька місяців тому я сам був на її місці, коли відкрив для себе інше, раніше невідоме мені життя, — а Нур слухала, недовірлива та готова до несподіванок. Я розповів їй, як ріс, нічого не знаючи про свою істинну сутність. Як смерть мого діда спонукала мене до пошуку правди і як це привело мене до того, що я знайшов часову петлю та зустрівся із цими дивними дітьми.

Вона підняла руку, щоб зупинити мою розповідь.

— Я зрозуміла все, крім «часової петлі».

— І правда, — сказав я. — Я вже так звик до цього поняття, що забув, як химерно це мусить звучати.

— Це такий день, що повторюється знову та знову, кожні двадцять чотири години, — стала пояснювати Емма. — Петлі протягом століть захищали нас від небезпек.

— І звичайні люди не можуть у них зайти, — додав Мілард. — Як і ті монстри, що на нас полювали.

— Які монстри? — запитала Нур.

Ми з усіма подробицями пояснили їй, на що був схожий порожняк, як він пах, які звуки створював. Коли ми закінчили, Нур здавалася спантеличеною.

— Що сталось? — запитав я. — На вас напав один?

— Я намагаюся зрозуміти вас, — відповіла вона. — Ви розмовляєте, як божевільні: часові петлі, монстри, яких ніхто не бачить, зміна подоби. — Вона підійшла до дивана, узяла одну потріпану книжечку з коміксами та помахала нею в повітрі. — Ви розмовляєте так, наче начиталися цього. І я вже стопудово викинула б ваші жопи копняками звідси геть, якби не Ліллі, котрій реально, здається, подобаєтесь ви та оте… як його…

— Оце, — Емма запалила в руці вогняну кулю, а потім оте полум’я, що гіпнотично витанцьовувало, перелила із правої долоні в ліву.

— Так, — Нур викинула комікси, — оте. — Вона схрестила руки на грудях та прихилилася до бильця дивана. — І то не монстри переслідували мене. Принаймні я не думаю, що то вони.

— Чому ти не розкажеш їм про це? — запитала Ліллі. — Вони хочуть допомогти.

— Знаєш, скільки разів я чула це за своє життя? «Вони лиш хочуть допомогти. Вір їм. Гірше не стане». Завжди одна й та ж пісня. — Вона набрала повні груди повітря та різко видихнула: — Та, гадаю, у цьому випадку я не маю вибору.

— Ви переховуєтесь у покинутому будинку, — озвався Єнох. — Сліпа дівчина приносить вам їжу…

Нур навела на нього спопеляючий погляд.

— А що робить тебе дивним, коротунчику?

— Ой, там нічого цікавого, — швидко відказала Емма та стала перед Єнохом.

— Що таке? — визирнув із-за неї Єнох. — Що, переживаєш?

— Звісно, ні, — відповіла Емма. — Я просто подумала, що, можливо, це трохи… зарано.