— А він побіг за нею, — доповнила Ліллі, — та накричав на неї прямо там, у ресторані. І тоді вже я стала верещати на нього. Та, думаю, він не насмілився кричати на сліпу дівчину при людях, тому вітром метнувся на вулицю, щоб діждатися, коли ми закінчимо.

— І в нас було найдовше в історії частування тако.[69]

— У нас тоді нарешті з’явився шанс разом подолати «Мачо-Міл»,[70] — сказала Ліллі, — чого ми ніколи не робили раніше через його чотири тисячі шістсот калорій. Але ми сиділи там так довго, що через стрес на мене просто напав жор…

— Поки він усе стояв на вулиці та просто витріщався на нас, — продовжила Нур. — Нарешті я реально рознервувалася та більше не змогла цього терпіти, і, щоб не злетіти з котушок від споглядання того гівнюка Фартфейса, я поспішила до вбиральні. Ось там це і сталося. Я відчула, як це наростало в мені, і я вже збиралася крикнути, але стрималась. А лампочки у вбиральні почали моргати та стали якісь дивні, а я… я не знаю, як це пояснити, я просто знала, що робити далі. Знала, що зможу. Я витягнула руки — витягнула над собою — та вибрала світло з повітря. І все приміщення стало темне, лише щось невеличке світилося в мене в долонях, наче я спіймала найяскравішого у світі світлячка.

— Це, — озвався Єнох, — так страшенно круто.

— Це ти так думаєш, — сказала Нур, — але було до біса страшно. Я подумала, у мене мізки з’їхали набік. Це на той час уже стало відбуватися безперестанку, і спочатку я не знала, як це контролювати. Щоразу, коли я ставала реально знервованою… засмученою там або злилася через щось аж до всцикачки… це і починалося. Й оскільки школа — місце доволі бридке, то часто це траплялось у школі. Однак я відчувала, коли це наближалося, і мені завжди вдавалося вчасно втекти до якоїсь кімнати, де я могла побути на самоті, і ніхто мене не бачив. Гадаю, хтось таки щось помічав, хоча вони не могли однозначно пов’язати це зі мною — просто, коли вони бачили мене знервованою, при цьому моргали деякі лампочки. Але якраз уже тоді по всій школі почали ходити вони — нові люди.

— Хто то були?

— Я й досі не знаю. Вони виглядали, як викладачі, і наші викладачі, здається, ставилися до них, наче ті були з коледжу, але ніхто їх не впізнавав. Спершу вони, здавалося, спостерігали за всіма, але згодом у мене з’явилося відчуття, що вони шукали мене. А потім сталося оте в актовому залі, і тоді я переконалась остаточно.

— А що сталося, точніше?

— Ми читали про це в газеті, — сказав Мілард, — але будемо раді почути вашу версію подій.

— Це був найгірший день мого життя. Ну, може, другий чи третій найгірший. Зі мною трапився один інцидент прямо десь посередині шкільних зборів. Вони почалися, як завжди починаються оті бридкі, примусові штуки, де вам гундять про шкільний дух, але потім вони перетворилися на збори про мене. За тим винятком, що вони ще не знали, що то я. Там сказали, що якийсь вандал нищить шкільну власність, розбиваючи лампочки та підпалюючи майно. А ще там сказали, що, якщо ця особа тут присутня, вона повинна встати і вибачитись, і тоді її не відрахують зі школи. В іншому випадку відрахують. І я відчула, що мені стає погано, наче я була впевнена, що вони знали, що то я, але просто трахали мені мізки, щоб подивитись, чи я зізнаюсь. А тут іще ця дівчина в ряду позаду мене… справжня відьма, Суз Ґрант… почала нашіптувати, що це, імовірно, я, оскільки я із прийомної сім’ї, ля-ля-ля, дівчина-сирота, що народилась у нетрях чи щось таке, ламаю школу, і я відчула, що стаю злою. Реально, реально злою.