— Трохи потрусило, — відповіла Ліллі. — Жити буду.

— Нам треба забратися звідси якнайдалі, і швидко, — сказала Емма. — Який найшвидший спосіб?

— Метро, — відповіла Нур. — Станція за квартал звідси.

— А як щодо машини? — запитав Єнох.

— Тепер машину вони вже знають, — відповів я. — Ми повернемось за нею пізніше.

— Якщо ми проживемо так довго, — додав Мілард.

* * *

Через кілька хвилин ми вже їхали в майже вщерть заповненому вагоні метро в напрямку Мангеттену. Чи був цей шлях правильний? Ми вскочили в перший же поїзд, який прийшов, — просто щоб утекти від людей, які на нас полювали. У дорозі мої друзі стишеними голосами обговорювали, хто могли бути ті люди. Витвори? Якийсь ворожий клан дивних, про який ми нічого не знали? Я підвівся із сидіння та поглянув на карту на стіні вагона метро. Його маршрути йшли у всіх напрямках. Ми повинні були доправити Нур на той острів посеред ріки, 10044. Острів Блеквелла, як було сказано на поштовій листівці. Я запитав Нур та Ліллі, чи не знають вони, де це? Навіть не чули про такий. Зв’язок на телефоні, щоб я міг увімкнути пошук по карті, був відсутній. І якщо ми знайдемо той острів, як ми знайдемо петлю? Входи до петель рідко були помітні неозброєним оком.

Та чим більше я думав про це, тим менш упевнений був у цьому плані. Це була місія, яку нам довірили, але несподіваний наказ Ейча про відміну поставив усе під сумнів. Які нові обставини з’явилися? Про що саме він хотів попередити мене, коли дзвонив? Про людей, котрі полювали на нас, чи про те, що петля 10044 більше не була безпечною?

Навіть більше, об’єкт місії тепер був більше ніж просто «об’єкт». Це була Нур, і в неї було ім’я, історія та личко (доволі гарненьке, до речі); мені було важко собі уявити, як доставити її в руки незнайомців. Невже я реально повинен був передати її, як вантаж, у якусь петлю, про яку я нічого не знав, умити на цьому руки, та й забратися додому?

У цю мить я кинув швидкий погляд на неї, на її коліна, які вона притиснула до грудей, залізши прямо з ногами на пластикове сидіння-лаву, та на її поношені кеди для скейтбордингу. Дівчина сиділа, втупившись у підлогу із такою втомою та журбою на обличчі, усю глибину яких я навряд чи зміг би осягнути.

— Ти сумуватимеш за Нью-Йорком, якщо тобі доведеться звідси поїхати? — запитав я її.

Їй знадобилось аж цілих п’ять секунд, щоб вирватись із полону думок, у які вона поринула, та глянути на мене.

— Сумувати за Нью-Йорком? Чому?

— Бо я думаю, що ти маєш поїхати до нас додому.

Емма уважно на мене подивилась, але першим уголос заперечив Мілард: