— А мусимо? — запитала Енджеліка. — Вони мені дедалі більше до душі.

— Ти, певне, жартуєш! — Доґфейс став знервовано походжати туди-сюди. — Якщо ми не повідомимо, а Ліо про це дізнається? Наші життя не будуть варті нічого. Менше, ніж нічого.

— Я думала, ти не боїшся «нікого і нічого у світі». — Енджеліка знову заговорила віршами і навіть процитувала рядок із якогось поетичного твору.

Доґфейс обернувся в її бік та прокричав:

— Тільки ідіот не побоїться Ліо!

Рек на мить повернувся боком, а коли став у попередню позицію, то в руці тримав щось схоже на маленький стільниковий телефон.

— Ненавиджу таке робити. Реально ненавиджу. Я дуже хотів попрацювати з вами. Але, боюсь, я не маю вибору.

Він натис кілька кнопок на пристрої. За мить заревіла сирена. Звук лунав, здавалося, одночасно звідусіль: зі стін, зі стелі, із самого повітря. Ми з друзями поглянули одне на одного, а потім на американців. Ті поприбирали своє «озброєння» і взагалі більше не вчиняли щодо нас загрозливих дій. Вони просто здавалися розчарованими.

Емма відпустила Френкі. Дівчинка впала на підлогу.

— Де наш друг? — крикнула Емма дівчинці. — Що ти зробила з Єнохом?

Френкі швидко задріботіла до американців.

— Тепер він частина моєї колекції! — викрикнула вона, визираючи з-поміж колін Река. — І ви ніколи його не повернете!

Разом із тим, здається, ми не мали причин залишатися на місці, і нічого не змушувало нас це робити. Сирена продовжувала ревіти. Ми з друзями роззирнулися навколо.

— Думаю, нам краще піти, — сказав я.

— Цілком із тобою згодна, — підтримала мене Емма.

Емма, Нур та я стали допомагати Бронвін, котра, здавалося, була вже майже такою, як і колись, але все ще трохи одурманена. Далі ми збігли сходами зі сцени вниз і помчали вгору по проходу в напрямку запасного виходу так швидко, як тільки могли — що вдавалося нам не дуже. Ні американці, ні їхні приспішники не зробили ні найменшої спроби зупинити нас. Ми проскочили крізь двері та вирвались назовні, під небо згасаючого дня.

А там уже до нас бігли півдюжини чоловіків у костюмах епохи 1920-х років та зі старовинними автоматами (тієї ж епохи). Вони підняли їх та закричали, щоб ми зупинилися. Від бетону позаду нас бризками відрикошетили кулі.

Один із чоловіків вибив у мене з-під ніг землю, а потім я вже лежав на тротуарі обличчям униз, і мені в потилицю впиралося взуття того чоловіка з автоматом.

Потім різкий голос віддав наказ:

— Закрити їм очі.