Коли я двічі спіткнувся на нерівному тротуарі, чоловік, котрий тримав мене за руку, попередив мене, щоб я не намагався утнути якоїсь дурниці, потім зірвав з моєї голови мішок, і ми пішли далі. Від несподівано яскравого денного світла я заморгав і відразу ж спробував роздивитися це місце та визначити, де це ми були. Я не виключав, що, можливо, згодом доведеться рятувати своє життя швидкою втечею.

І я припустив, що це міг бути Нью-Йорк першої половини двадцятого століття, десь 1930-ті чи 1940-ві роки. Ці старі автомобілі та автобуси неможливо було ні з чим переплутати, а на кожному чоловікові був костюм та капелюх. І мої викрадачі прекрасно сюди вписувались. Вони могли собі дозволити спокійно зняти з мене мішок, тому що їм було далі байдуже, чи я побачу, де я. Імовірно, вони контролювали все це місце. Крик про допомогу в цій петлі не приніс би мені нічого хорошого — ці гангстери вбили б будь-яких звичайних, котрі спричинили б їм неприємності. Єдине, що вони потрудилися приховати, щоб не створювати скандалу, були їх автомати, загорнуті в газети в них під пахвами.

Ми пішли по вулиці. Ніхто, здається, не звертав на нас уваги, та я не був упевнений, чи це була звичайна поведінка для мешканців Нью-Йорка, чи всі ці люди були просто навчені ігнорувати людей Ліо, тому що так було краще для їхнього здоров’я. Я зробив спробу озирнутися, щоби подивитися, чи були там мої друзі, але за це мені прилетів удар у потилицю. Я бачив тільки своїх викрадачів — попереду та обабіч — і чув, як десь позаду тихо перемовлялись між собою Доґфейс та Рек.

Ми звернули у якийсь провулок, потім піднялися на вантажну платформу, пройшли повз кількох чоловіків у робочих комбінезонах та зайшли у темний товарний склад.

— Ліо чекає, — гаркнув один із робітників.

Ми маршем пройшли через кухню, яка гуділа кухарями та офіціантами, котрі притискалися до стін, щоби пропустити нас, та завбачливо відводили очі вбік. Ми пройшли через танцювальний зал, через шикарний бар, у якому було темнувато навіть серед білого дня, однак він майже наполовину був заповнений постійними клієнтами, а потім позолоченими сходами ми піднялися до кабінету Ліо.

Кабінет був великий та фантастичний на вигляд, прикрашений вишуканим різьбленням по дереву та позолотою. У дальньому кінці за масивним, відполірованим до дзеркального блиску столом сидів чоловік, що чекав на нас. Він був у чорному, у тонку смужку костюмі, із крикливою фіолетовою краваткою та кремового кольору фетровому капелюсі, який не зовсім відповідав решті його наряду. Він сидів упівоберта до нас, відкинувшись на спинку стільця та поклавши ноги на край столу. Поряд із ним стояв високий, весь у чорному чоловік, схожий на власника похоронного бюро.