У мене виникла теорія, що він намагався читати мої думки. Правда, я не зрозумів, чи були мариновані огірки необхідною частиною цього процесу, чи він просто мав до них нестримний потяг. Врешті-решт, він, напевне, дізнався про все, про що хотів дізнатися — а може, вони проникли в мозок одного з моїх друзів, — тому що всі інші мої допитувачі несподівано змінили свій тон. Тепер вони, здається, вірили мені, коли я наполягав, що я не із Каліфорнії і що я був частиною цієї групи дивних із-за океану.

Після цього вони захотіли дізнатися все про європейських дивних, про імбрин, про пані Сапсан. Вони були впевнені, що імбрини планували щось на кшталт вторгнення чи набігу на них. Вони хотіли дізнатися, скількох інших дивних ми вже викрали з Америки.

Скількох диких ми вже заманили до себе. Я запевняв, що жодного і що ми діяли самотужки та без відома імбрин. Я сказав, що ми відповіли на заклик допомогти відособленому дивному, якому загрожувала небезпека. Ми лиш хотіли допомогти дівчині, от і все.

— Загрожувала яка небезпека? — запитав черговий мій допитувач. То був кремезний чоловік із небритими щоками та білим як крейда волоссям.

Я вирішив, що нам із друзями не буде жодної шкоди, якщо я відповім допитувачу на це питання, тому я описав йому людей, котрі вистежували Нур. Розповів про позашляховики із затемненими вікнами. Про вертоліт над будівельним майданчиком та про людей, котрі переслідували нас та вистрілили у Бронвін дротиком із якимсь транквілізатором.

— Я чоловік неосвічений, — сказав на те мій допитувач. — Але єдине, що я знаю вздовж і впоперек, так це наших ворогів. Я знаю, як вони виглядають, як вони одягаються, що вони їдять на сніданок, імена їхніх матерів. І ці люди не підходять під жоден із твоїх описів.

— Клянусь, це правда, — відказав я. — Імбрини не мали до цього жодного стосунку. Пані Сапсан не мала до цього жодного стосунку. Ця дівчина була у небезпеці, а ми просто хотіли допомогти.

Мій допитувач засміявся.

— «Просто хотіли допомогти», — повторив він і нахилився до мене так близько, що я відчув запах його шкіри, кислий, як ментол та наслідки нічної пітливості. — Одного разу я бачив імбрину. У Скенектаді.[85] То була стара леді, що жила у лісі, а з нею десь зо два десятки дітлахів. Вони ходили слідом за нею, наче маленькі каченята за качкою. Спали всі в одному ліжку. Ходили з нею на парашу, — він похитав головою. — Нема в цьому світі таких, хто «просто хоче допомогти». І ніякі підопічні ніяких імбрин ніколи не діяли самотужки.

Його слова вразили мою гідність, і я відчув наростаючу в душі гіркоту.