— «Вісник», — каже вона киваючи. — Він виходив із 1910 до 1991 року, але мікрофільм пропав під час пожежі на складі. Усе пішло прахом. — Вона показує жестом пуфф!, і я помічаю на її передпліччі крихітне тату: витончену троянду з довгим стеблом, елегантну й зроблену зі смаком, але все одно мене це вражає. — Я перевернула бібліотеку в пошуках фізичних копій, та марно. Нічого аж до 1963 року. Тоді я вирішила, що зайшла в глухий кут, але один співробітник указав мені на полицю з творами місцевих авторів. Щоразу, як хтось у місті видає книжку, ми зазвичай замовляємо примірник. Просто з увічливості. Це переважно детективи й мемуари, та іноді трапляється щось, пов’язане з краєзнавством. Саме там я і знайшла оце.

Вона дістає з теки дуже тоненьку книжечку, що насправді більше нагадує брошуру — сторінок із три­дцять з гаком, у картонній обкладинці, скріплену товстими іржавими промисловими скобами. А титульну сторінку явно набирали на старомодній ручній друкарській машинці:

@@@

ВИБРАНІ ТВОРИ

ЕНН К. БАРРЕТТ

(1927—1948)

@@@

— Її не було в нашій комп’ютерній системі, — веде далі Софія. — Не думаю, що ця книжка хоч раз потрапляла в обіг за п’ятдесят років.

Я підношу книжку до обличчя. У неї затхлий, їдкий запах — наче сторінки гниють.

— Чому вона така маленька?

— Її двоюрідний брат видав цю книжку своїм коштом. Просто невеличкий наклад для друзів і родини, і я думаю, що хтось подарував один примірник бібліо­теці. Тут, на першій сторінці, є передмова від Джор­джа Барретта.

На дотик обкладинка стара й ламка, немов сухе лушпиння, що ось-ось розсиплеться під пальцями. Я обережно розгортаю книжку й починаю читати.

У березні 1946 року моя двоюрідна сестра Енн Кетрін Барретт виїхала з Європи, щоб почати нове життя тут, у Сполучених Штатах. Виявивши жест християнської доброти, ми з дружиною Джин запросили Енні жити разом із нашою родиною. У нас із Джин немає братів і сестер, тому ми дуже сподівались, що в нашій господі з’явиться ще один дорослий родич — хтось, хто допомагатиме виховувати наших трьох малолітніх дочок.

Коли Енні прибула в Сполучені Штати, їй було лише дев’ятнадцять років. Вона була дуже гарна, але, як і більшість молодих жінок, дуже нерозумна. Ми з Джин доклали неймовірних зусиль, щоб ввести Енні у товариство Спрінґ-Брука. Я — член міської ради, а також служу в ризниці церкви Святого Марка. Моя дружина Джин дуже активно працює в місцевому жіночому клубі. Наші найближчі друзі постійно закликали мою двоюрідну сестру приєднатися до нашої спільноти, але Енні відкинула всі їхні дружні й люб’язні запрошення.

Вона була легковажна й самотня і називала себе художницею. Увесь вільний час проводила за малюванням у своєму котеджі або гуляла босоніж у лісі позаду нашого будинку. Іноді я бачив, як вона колінкує в траві, немов тварина, роздивляючись гусениць і нюхаючи квіти.

Джин склала невеличкий перелік справ, які Енні мала щоденно виконувати в обмін на проживання в окремій кімнаті й харчування. Але ці завдання майже ніколи не виконувались. Енні не виказувала жодного бажання бути частиною нашої сім’ї, частиною нашої спільноти — ба навіть частиною великого американського експерименту.

У нас із Енні було багато суперечок стосовно способу її життя. Я не раз її попереджав, що вона поводиться безвідповідально й навіть аморально, і всі її недолугі рішення, зрештою, матимуть найгірші наслідки. І зовсім не радію з того, що обставини довели, що я таки мав рацію.

9 грудня 1948 року на мою двоюрідну сестру було скоєно напад, її викрали з маленького гостьового котеджу на краю заднього двору нашого обійстя. Сьогодні, коли я пишу ці слова, майже через рік після тих подій, місцева поліція вважає Енні мертвою, і я боюсь, що її тіло поховане десь на трьох сотнях акрів позаду мого будинку.

Після того як сталась ця трагедія, до мене звернулося багато моїх сусідів зі Спрінґ-Брука, щоб помолитися й виказати співчуття. Я склав цю книжку на знак удячності за їхню підтримку. Попри розбіжності з моєю двоюрідною сестрою, я завжди вважав, що їй притаманна творча іскра, і ця збірка є пам’яткою її невеликим досягненням. Тут зібрані всі закінчені твори Енн Кетрін Барретт на момент її смерті. Де було можливо, я додавав назви й дати створення. Нехай ці картини стануть даниною поваги цьому сумному життю, яке так трагічно обірвалося.

Джордж Барретт

Листопад 1949 року

Спрінґ-Брук, Нью-Джерсі

Я починаю гортати сторінки. Книжка складається з розмитих чорно-білих фотографій полотен пензля Енні. На картинах із назвою «Нарциси» і «Тюльпани» зображені хвилясті прямокутники, зовсім не схожі на квіти. А картина під назвою «Лисиця» вся покреслена діагональними лініями. У книжці й близько немає нічого хоча б віддалено реалістичного — просто абстрактні форми, бризки й краплі фарби, наче зроблені за допомогою спін-арт машинки на церковному карнавалі.

Яке величезне розчарування.

— Це зовсім не схоже на малюнки в моєму котеджі.

— Але живопис — це одне, а малюнок — зовсім інше, — каже Софія. — Деякі художники використовують різні стилі для різних матеріалів. Або просто люблять їх змішувати. Один із моїх улюблених, Ґерхард Ріхтер, усю свою кар’єру переміщався від дуже абстрактного до дуже реалістичного живопису. Можливо, Енні подобались обидва.

— Але якщо це правда, то книжка не дає жодних відповідей.

— Зачекай-но, — каже Софія. — Є ще одна штука, яку маю тобі показати. Учора я зателефонувала в суд, бо саме там зберігаються старі заповіти. Вони перебувають у вільному доступі, їх може подивитися будь-хто. Ви не повірите, чим тільки люди готові поділитися після своєї смерті. — Вона відкриває теку й дістає кілька розмитих фотокопій. — Я не розраховувала знайти заповіт Енні Барретт — вона померла надто молодою, — але знайшла останню волю й заповіт Джорджа Барретта. Він помер у 1974 році й залишив усе своїй дружині, Джин. І ось тут усе стає по-справжньому цікавим. Джин вийшла на пенсію, переїхала до Флориди й прожила до 1991 року. А після смерті майже все своє майно заповіла донькам. Але вона також залишила п’ятдесят тисяч доларів племінниці, Долорес Джин Кемпбел із Акрона, штат Огайо. Ну, ви здогадуєтесь, чому це здалось мені дивним?

І я одразу розумію, у чому вся сенсаційність цієї книжки.

— Бо в Джин і Джорджа не було братів і сестер. Джордж сам про це сказав у своєму вступі.

— Точно! То хто ж ця таємнича племінниця і звідки вона взялася? І я запитала себе: а що, як Джин тільки вважає цю дівчину племінницею, а насправді вона — дитина двоюрідної сестри? Що, як вона і є тим наслідком «безвідповідальної» і «аморальної» поведінки Енні? І я почала думати: може, Джордж розповідає не всю історію? Може, Джин почувалася зобов’язаною наглядати за цією дівчиною?