Адріан зупиняється на розі Восьмої і Шанк. Припускаю, що він знайшов мою адресу в інтернеті, бо ми стоїмо просто перед коротким приземкуватим блокованим будинком, який я колись називала домом. Шви цегляної кладки оновлені, віконниці свіжопофарбовані, а там, де колись був наш білий гравійний «дворик», тепер яскрава зелена трава. Біля вхідних дверей на драбині стоїть якийсь чоловік у робочих рукавицях і вигрібає сухе листя з водостоків.

Адріан стає на парковку і вмикає покажчики повороту. Я не бачила своїх сусідів ще із середньої школи і боюсь, що вони мене помітять. Будинки щільно притиснуті один до одного, і легко собі уявити, як усі разом відчиняють двері й висипають надвір, щоб повитріщатися на мене.

— Будь ласка, просто їдь.

— Це тут ти виросла?

— Ти ж уже знаєш, що тут.

— А хто цей чоловік на драбині?

— Не знаю. Просто їдь, добре?

Чоловік на драбині повертається і розглядає нас. Він середнього віку, лисуватий, не дуже високий, вдягнутий у футболку Eagles.

— Ви щось хотіли?

Я ніколи його не бачила. Може, мати найняла якогось робітника. Найімовірніше, вона продала будинок і переїхала, а цей чоловік — новий власник. Я вибачливо махаю йому й повертаюсь до Адріана.

— Якщо ти зараз не поїдеш, я виходжу з машини й пішки повертаюсь у Спрінґ-Брук.

Він вмикає першу передачу, і ми їдемо на зелене світло. Я спрямовую його через затори у ФДР Парк Південної Філадельфії — улюблене місце для пікніків, днів народження і весільних фотосесій. У дитинстві ми називали його «Озера», бо він увесь поцяцькований ставками й лагунами. Найбільше з них — Лугове озеро, і ми знаходимо лавочку з гарним видом на водяну гладінь. Далеко на обрії, на тлі сірого неба, нам видно надземні дороги федеральної автостради номер 95, шість смуг автомобілів, що мчать в аеропорт і з нього. І довгий час мовчимо, бо ніхто з нас не знає, з чого почати.

— Я не брехала про стипендію, — кажу йому. — У десятому класі я пробігла 5 кілометрів за п’ятнадцять хвилин двадцять три секунди. Була шостою найшвидшою дівчиною в Пенсильванії. Можеш поґуґлити.

— Я вже поґуґлив, Меллорі. У перший день, коли ми познайомились, я прибіг додому й розшукав усіх Меллорі Квінн у Філадельфії. Знайшов усю твою шкільну статистику. Достатньо, щоб та історія скидалася на правдиву. — Потім він сміється. — Але нічого у твіттері, нічогісінько в соціальних мережах. Мені здавалося, що це так круто — ця аура таємничості. Дівчата в Рат­ґерсі цілодобово стирчать в інстаграмі, постячи гламурні фотки й чекаючи компліментів. Але ти була інша. Я думав, що така впевнена в собі. І уявити не міг, що ти щось приховуєш.

— Загалом я була чесною.

— Загалом? Що це значить?

— Я брехала тільки про своє минуле. І все. Не про малюнки від Ані. І вже точно не про те, що відчуваю до тебе. Я збиралася розповісти тобі всю правду минулої ночі за вечерею, присягаюсь.

Він мовчить. Просто дивиться на озеро. Неподалік діти граються дроном; він схожий на мініатюрний НЛО з вісьмома пропелерами, що шалено обертаються, і щоразу, коли він наближається, здається, що то літає рій бджіл. Розумію, що Адріан чекає продовження моєї історії, що він дає мені шанс виправдатися. Я роблю глибокий вдих.

— Гаразд, отже…

21

21

Усі проблеми почалися з простого стрес-перелому крижової кістки — крихітної тріщини в трикутній кістці біля основи хребта. То був вересень мого останнього класу в середній школі, і рекомендоване лікування полягало у восьмитижневому відпочинку — якраз на початку бігового сезону. Це була погана новина, але не повна катастрофа. Така травма поширена серед молодих дівчат-­бігунок, легко лікувалась і не впливала на пропозицію, яку я отримала від Пенсильванського університету. Від болю лікарі прописали мені оксиконтин — одну пігулку 40 мг двічі на день. Усі казали, що я буду готова до зимових трекових перегонів у листопаді.

Я й далі ходила на всі тренування, тягала спорядження і допомагала всім підраховувати результати, але було важко спостерігати за товаришами по команді збоку, знаючи, що я маю бігти разом із ними. До того ж, оскільки в мене з’явилося більше вільного часу, мати розраховувала, що я допомагатиму вдома. Більше готуватиму їжу, більше прибиратиму, ходитиму по покупки й доглядатиму молодшу сестру.

Мати виховувала нас сама. Вона була невисока на зріст, повнувата й викурювала по пачці за день, хоч і працювала в Лікарні милосердя адміністраторкою виставлення рахунків, тож розуміла всі ризики для здоров’я. Ми з Бет вічно канючили, щоб вона кинула курити, постійно ховали її сигарети Newport під диваном чи в інших не доступних для неї місцях. Але вона просто йшла й купувала нову пачку. Казала, що це був її захисний механізм і щоб ми відчепилися від неї. За першої-ліпшої нагоди вона нагадувала, що в нас немає бабусь-дідусів, тіток-дядьків, і вже точно жоден новий чоловік не мріє на обрії — тож ми всі втрьох маємо стояти одна за одну. Це був рефрен нашого дитинства: стояти одна за одну.

Три-чотири суботи на рік лікарня викликала маму на «несподівану понаднормову роботу», для вирішення проблем із протермінованими платежами, в яких ніхто не міг розібратися. Якось у п’ятницю ввечері мамі зателефонували, і вона сказала нам, що наступного дня має йти на роботу. А потім попередила мене, що я повинна відвезти сестру в парк «Країна казок».

— Я? Чому я?

— Бо я обіцяла, що відвезу її.

— То відвези в неділю. У тебе ж вихідний у неділю.

— Але Бет хоче взяти із собою Ченгуан, а Ченгуан може поїхати тільки в суботу.

Ченгуан була найкращою подругою моєї сестри — дивачка з рожевим волоссям, яка малювала в себе на щоках котячі вуса. Вони з Бет були членкинями якогось аніме-клубу.

— Завтра змагання! У Веллі-Форджі. До третьої мене не буде.

— Пропусти змагання, — каже мати. — Ти ж не біжиш. Команді ти не потрібна.

Я спробувала пояснити матері, що моя присутність була б величезною психологічною підтримкою для товаришів по команді, але вона на це не купилась.

— Ти везеш Бет і Ченгуан.

— Вони вже завеликі для «Країни казок»! Це дитячий парк!

— Це така іронія. — Мати відчинила задні двері, запалила сигарету й видихнула дим через сітку. — Вони знають, що завеликі для цього, саме тому й хочуть туди поїхати. — Вона знизала плечима, наче це був цілком раціональний людський учинок.

Наступного ранку — в суботу, сьомого жовтня — Ченгуан прийшла до нас додому в жовтій футболці з блискучим білим єдинорогом й у вицвілих джинсах. Вона їла з пакетика кисло-солодкі жувально-мармеладні цукерки у вигляді спагеті й запропонувала мені. Я похитала головою і сказала, що краще здохну. Згори збігла Бет у такій же футболці з єдинорогом і в таких самих джинсах. Вочевидь, вони заздалегідь домовились одягтися однаково, і це була частина нашої химерно-дурнуватої пригоди.

Я наполягла на виїзді з дому о 9:00. Планувала бути на шосе, поки бігали мої товариші по команді, щоб, приїхавши до «Країни казок», дізнатися про результати. Але Ченгуан вкусив павук, і місце укусу постійно свербіло, тож нам довелося заїхати в аптеку Walgreens, щоб купити бенадрил. Це забрало пів години, тож ми переїхали міст Волта Вітмена аж о дев’ятій тридцять і тільки о дев’ятій сорок п’ять виїхали на швидкісну автомагістраль Атлантик-Сіті. Три смуги автомобілів мчали до узбережжя Нью-Джерсі зі швидкістю вісімдесят миль на годину. Я опустила вікна й зробила гучніше онлайн-радіо Q102, щоб не чути, як Бет і Ченгуан регочуться на задньому сидінні. Вони теревенили без угаву, постійно перебивали й перекрикували одна одну. Мій телефон лежав на консолі між передніми сидіннями. Заряджався від адаптера прикурювача. Крізь музику долинуло джеркотіння вхідного текстового повідомлення, а потім ще одного й ще одного. Я зрозуміла, що це, найімовірніше, моя подруга Лейсі, яка ніколи не обмежувалась одним повідомленням, а катала зразу п’ять. Смуга переді мною була вільна. Я кинула погляд на телефон, на вхідні повідомлення, що пересувалися вгору по екрану:

ЧОРТ ЗАБИРАЙ

БОЖЕ Ж ТИ МІЙ

!!!!!!!!

ти не повіриш хто на 3-му місці

Годинник на приладовій панелі показував 9:58. Я здогадалась, що перегони дівчат уже закінчились, і Лейсі сумлінно надсилала мені результати. Я знову перевірила дорогу, потім однією рукою взяла телефон, ввела свій пароль і набрала відповідь: скажи мені.

Збоку на екрані блимали три крапки, вказуючи на те, що Лейсі набирає відповідь. Я пам’ятаю, як Ед Ширан співав по радіо про замок на пагорбі. А ще пам’ятаю, що глянула у дзеркало заднього огляду. За мною їхав позашляховик, хлопець мало не висів на моєму бампері, і, недовго думаючи, я газонула, щоб трохи збільшити відстань між нами. У дзеркало мені було видно, як Бет і Ченгуан лопають одну гуммі-макаронину. Вони гризли її з обох кінців, як собаки в мультику «Леді та Блудько». Дівчата реготали, як божевільні, і я ще подумала: що, в біса, з ними таке? Це нормальна поведінка в підлітковому віці? А потім телефон запульсував у долоні, сигналячи, що Лейсі відповіла.

А потім була середа, і я прийшла до тями в лікарні у Вайнленді, Нью-Джерсі. У мене була зламана ліва нога, тріщини в трьох ребрах, а тіло підключене до дюжини моніторів і машин. Біля ліжка сиділа мати, стискаючи блокнот на спіралі. Я спробувала сісти, але не змогла поворухнутись. Я нічого не розуміла. Вона почала верзти якусь нісенітницю. Там, на автомагістралі, був велосипед. Якась сім’я везла пляжне причандалля на багажнику позашляховика, а потім звідти зірвався гірський велосипед, і всі машини почали виляти, щоб ухилитися від нього. Я спитала: «Де Бет?» — і її обличчя просто впало. І тоді я зрозуміла.