– О-о-о, так уже краще, – похвалив її Олександр Данилович. – Отже, Ростислав… А як чоловіка вашого звати? Чи ви раптом мати-одиначка?

– Ні-і-і, чому ж? Я заміжня, мій чоловік Ігнат Марленович працює інженером-економістом у відділі збуту на нашому ж заводі.

– Ага-а-а, он як!.. – Ненашев звично вдав здивування, хоча насправді був знайомий з особовими справами не тільки цієї жінки, але і її чоловіка та її свекра також. Особливо – зі справою останнього. Але на все свій час…

– Арміно Янівно, скажіть, чи заходили ви по дорозі сюди у відділ збуту до?.. – раптом подав голос Медвідь, продовжуючи ховатися в тіні.

– Володю! Навіщо?! – Олександр Данилович зробив пальцями такий рух, нібито вимикав тумблер. Адвокат негайно замовк, натомість хазяїн кабінету продовжив:

– Таким чином, запитання мого колеги не враховується. Краще про інше скажіть, Арміно Янівно: невже ви залишили вашого малолітнього сина вдома зовсім самого, без жодного нагляду?

– Та ні, звісно. Сусідка обіцяла пригледіти, якщо щось станеться.

– Ну от, бачите: сусідка! – вперше за час їхньої бесіди Ненашев розплився у посмішці. – А ви чомусь боїтеся.

– Так а раптом він прокинеться, плакати почне?..

– Ну, то сусідка його заспокоїть. Тим паче, у вашого чоловіка, мабуть, є батьки? Як і у вас?.. А сьогодні ж короткий день – самі знаєте.

– Ми живемо зі свекром, він удівець.

– Як його звати, не підкажете?

– Марленом Калениковичем.

– Отже, Ткач Марлен Каленикович?.. Це часом не той товариш Ткач, який завідує обласним кінопрокатом?

– Він самий. А я – його невістка.

– А ваш син Ростислав – його онук, чи не так?

– Так.

– А ваші батьки?

– Вони у Павлограді живуть. Мама на «Хіммаші» працює, тато – на «Павлоградзалізобетоні». Отож моя мама не може доглядати Ростика, тому…

– Ситуація цілком зрозуміла, – кивнув Ненашев, – але гадаю, що вашій сусідці не вперше, а, навпаки, частенько доводиться сидіти з вашим малолітнім сином. Отож нічого особливо жахливого не станеться, якщо вона посидить і сьогодні…