Хоча насправді він одразу ж упізнав прибулу за фотографією, яку один-єдиний раз бачив в особовій справі, проте сказав те, що мусив говорити в цій ситуації. Нічого не вдієш – інструкція!..

– Моє прізвище Ткач. Мене викликали на завод у справах, отож я…

– Ага, то ваше прізвище Ткач?..

– Так.

– Арміна Янівна?

– Так-так.

– А дівоче прізвище у вас яке?

– Затируха.

– Ага-а-а… Були Затирухою, стали Ткач. Усе правильно?

– Усе правильно, але-е-е…

І вона подивилася на Олександра Даниловича якось запитально.

– Вам щось незрозуміло, Арміно Янівно? – негайно відгукнувся той.

– Та-а-а… не те щоб незрозуміло.

– А що тоді?

– Чи не можна так, щоб якось швидше?

Тепер молода жінка посміхнулася чарівливою, як вона вважала, білозубою посмішкою від вуха до вуха, при цьому кокетливо схиливши голову до лівого плічка. «Ну й лисиця! Ви тільки гляньте на неї, яка хитрунка», – подумав Олександр Данилович, спокійно вдивляючись у загадкову глибину примружених оченяток громадянки Ткач. При цьому з глибин пам’яті раптово сплив спогад про те, як колись давно, ще до війни, його навчала покійна вже матінка: «Бійся, синку, жінок з величезною пащекою – вони тебе не замислюючись зжеруть і кістки твої пережують». Згадав про це, бо замість милої посмішки у громадянки Ткач вийшов саме такий вишкір хижої пащеки, про який його попереджали ще в дитинстві.

Отже, либишся, стерво?! Вічками примруженими стріляєш на нього – на підполковника держбезпеки?! Гадаєш, що ти така вже чарівна, що й погляду не відвести?.. Ну, стривай-но, стривай! Зараз тобі буде…

– Річ у тім, Арміно Янівно, що швидше у нас із вами не вийде, – спокійно мовив Олександр Данилович.

– А-а-а… чому?.. Це якось пов’язано?.. – й вона перевела погляд на Володимира Вікторовича, який мовчки, зі схрещеними на грудях руками сидів у затіненому шторою кутку кабінету.

– З Володею? А ви хіба знайомі?