– Я й намагаюсь… і все ж не розумію тебе! Як так можна?! І навіщо?..

– Повір, на те була вагома причина.

– А може, ти зараз брешеш, га?! От чим доведеш, що тепер, оце переді мною ти справжній, а тоді брехав усім?

– Хоча б тим, що мене обрала така дівчина, якою була Евка Заремба. Ти ж у ній не сумніваєшся, так?..

– Та піш-ш-шов ти!.. Академік чортів.

Олег відчув, що мозок у нього закипає.

– Ну що ж, гаразд, – глянувши на простенький наручний годинник, Спартак нарешті підвівся з лавки. – Я так розумію, тобі й досі несила усвідомити, що насправді я не такий, яким ти звик мене бачити. Яким бачили мене всі однокурсники. А тому…

Запала невелика пауза.

– А тому, Олеже, я таки справді піду. Мені за годину треба бути у КБ Заводу будівельно-оздоблювальних машин, а ти… Тобі на яку зміну?

– На другу.

– На другу, то й на другу. Що ж, коли мене знову відрядять до суміжників на ЗБОМ – можемо знов зустрітися. Хочеш?

Потупившись, Олег заперечно мотнув головою.

– Ну, не хочеш – то як знаєш. Піду я, так. І-і-і… дякую тобі, звісно.

– За що?

– За Евку з Касею. За те, що взявся супроводжувати їхні тіла…

– Заткнися, Академіку! Будь ласка, заткнися! – Олег знов підвів очі на колишнього однокурсника. – Ці сестрички були справжніми, не те, що ти, брехун чортів, лицемір!.. Жили по-справжньому, на повну, тоді як ти…

– А ще я вдячний тобі за останні слова Евки про вектор. Ти й не уявляєш, наскільки це для мене важливо.

– Для тебе?.. Це?.. – Олег нічого не розумів. – Але ж Евка сказала це нам з Чечиком, а тебе там і близько не було.

– Нічого ти не розумієш, – заперечив Спартак. – Вони з Касею завжди були отакими цілеспрямованими. Не вміли інакше. Це я обхідні шляхи шукати міг. Як ти кажеш – лицемірити. Брехати. Піддурювати. Хоча, здавалося б, мало б бути навпаки. Але сталося так, що я спіймався у власну пастку. Евки вже все одно нема…

Він помовчав, після чого раптом заговорив дуже швидко й уривчасто: