– Так-так, наша сусідка – вона добра жінка, і якщо треба…

Раптом молодичка замовкла й якось скоса, підозріло поглянула на Олександра Даниловича:

– Але з чого це ви вирішили, нібито їй доводиться часто…

– Ну-у-у, як же, як же! По всьому виходить, що вам необхідно вести господарство родини з трьох дорослих людей та однієї дитини – якщо я вірно порахував кількісний склад вашого сімейства Ткачів. А отже, вам не тільки по магазинах та на базар доводиться ходити, але й час від часу за пайками сюди, на ваш із чоловіком завод, заїжджати. У нього ж відділ збуту готової продукції, відповідальна посада. Хіба не так?

– Авжеж.

– От бачите! – й пересвідчившись, що молодичка вже повністю розслабилася і, ймовірно, втратила пильність, Ненашев завдав удару: – А ще ж на побачення доводиться бігати навіть частіше, ніж за пайками чи за дефіцитними речами, сюди, на завод.

– На які такі побачення?!

Витріщивши очі й трішки роззявивши свою зубасту пащеку, жінка виструнчилася так рвучко, що аж підскочила на своєму стільці.

– А з чого це ви дивуєтесь так, немовби й не в курсі зовсім? – дещо насмішкувато запитав у відповідь Олександр Данилович. – Чи ви гадали, що ми не знаємо про ці ваші фортеля?.. То дарма, Арміно Янівно, зовсім дарма! Нашому відомству все відомо. Зокрема, ми знаємо всіх так званих «дівчат» від першої до останньої. Знаємо, яка з них, коли й кого саме обслуговувала. Нехай різні дурепи по телевізору заявляють, що «в СРСР сексу нема», але ж наше відомство обізнано з ситуацією, так би мовити, на практиці.

Тепер вона затрусилася, немов одинокий осиковий листочок на сильному вітрі, й ледве спромоглася вичавити з себе:

– Я-а-а… не розумі-і-ію-у-у…

– Та невже?! – Ненашев знов удав здивування. – Тоді спробуйте пояснити, будь ласка, якого характеру стосунки виникли між вами і громадянином ФРН Нойманном Дітріхом Петером?

Нещасна молодиця помітно зблідла, дихання її почастішало, а голос помітно затремтів:

– З Дітріхом ми-и-и… ми-и-и…

– Арміно Янівно, чи здатні ви розпізнати підпис вашого чоловіка?

Вона охоче кивнула.

– Ну що ж, тоді ознайомтеся, будь ласка, з копією от цього протоколу.

Олександр Данилович простягнув їй через стіл кілька аркушів паперу і продовжив рівним спокійним тоном:

– До речі, якщо ви ходите на побачення з громадянином ФРН, то мусите знати, що ваше теперішнє прізвище німецькою звучить як «Вебер». Вас цей суб’єкт саме так і називає – «фрау Вебер»?.. Чи якось інакше?

– Я все одно нічого не розумію, – вона відірвала погляд від папірців, сколотих у лівому верхньому кутку скріпкою.