– Ні-і-і, – вона знов озирнулася до затіненого кутка.

– Правильно, незнайомі. Ви й зі мною бачитеся вперше. А тому сідайте отут, навпроти мене. І давайте познайомимося ближче.

– А все ж таки як би так скоріше?..

І хоч вона перестала шкіритися милою чи то лисячою, чи то вовчою посмішкою й, навпаки, невдоволено напнула губи, тим не менш з покірним виглядом опустилася на запропонований стілець. Втім, не вийде! Підполковник держбезпеки Ненашев достатньо досвідчений, щоб відрізнити удавану покору від справжньої. А тому пограймо з нею у свою гру…

– Навіщо цей поспіх, Арміно Янівно? Поспіх нам ні до чого, – спокійно заперечив він.

– Вам – можливо. А у мене синок вдома…

– Син?

– Так. Я ж перебуваю у декретній відпустці, як оце мене раптом викликали до профкому. Сьогодні п’ятниця, короткий день – бо завтра свято. Тому оскільки після обіду все жіноцтво розходиться по домівках… Ну-у-у, ви ж розумієте…

– Авжеж розумію. А чоловіки йдуть додому о п’ятнадцятій нуль-нуль.

– Саме так. Отож зайти до профкому мене просили неодмінно зранку. Я думала, що це пов’язано зі святом, отож і приїхала. А мені кажуть: це не до нас, зайди до «першого відділу». Я не розумію…

– Але ж, Арміно Янівно, це аж ніяк не пов’язано з вашим сином!

– Як же не пов’язано?! Як так не пов’язано?! А як раптом прокинеться?

– Скільки йому?

– Один рік.

– Ну от, бачте! Він уже достатньо великий.

– Та що ви таке кажете?.. М-м-м… – вона трохи подумала і спитала: – А чи не підкажете, як до вас можна звертатися?

– Арміно Янівно, давайте домовимося: спочатку я розпитаю вас про все, що мене цікавить, а вже потім ви запитуватимете. Вам зрозуміло?

– Так… – тепер молодичка явно скисла.

– От і добре… Таким чином, ми з’ясували, що вашому синові вже цілий рік. А як його звуть?

– Йому одинадцять місяців, якщо точно, він у нас грудневий, – тихо промимрила вона. – А звати його Ростиком.