– Дітріх привіз для нас відеомагнітофон.

– Який відеомагнітофон?

– Японський. Panasonic NV-G7EE.

– То он воно що – «сімку»!..

Олександр Данилович озирнувся до колеги, їхні погляди на мить схрестилися. Й хоча жоден м’яз не здригнувся на обличчях обох, тим не менш обидва лишилися задоволені цим німим обміном думками.

– Гаразд, Арміно Янівно, продовжуйте. Ми вас уважно слухаємо.

– Завтра ввечері, коли і чоловік, і свекор будуть вдома, я мусила піти в готель, де зупинився Дітріх, забрати у нього пакунок і принести додому. От і все, що від мене вимагалося.

– І тільки?! Й ніяких інтимних стосунків?

– Ніяких.

– А розрахунок за товар як же?

– Ви маєте на увазі валюту? А я не знаю!

– Арміно Янівно, ви нас знов розчаровуєте…

– Повторюю, я нічого не знаю про валюту. Покупка була оплачена наперед, без цього Дітріх не зміг би купити Panasonic.

– Арміно Янівно, відеомагнітофон – товар не з дешевих, і якщо чимала сума лягає на ваш сімейний бюджет…

– Це не для нас, це для свекра. Він же й оплатив покупку. Раніше, в один з минулих приїздів Дітріха. Тепер же я мусила всього лише забрати товар.

Ненашев та Медвідь знов обмінялися мовчазними поглядами.

– Ну гаразд, припустимо. А навіщо Марлену Калениковичу купувати відеомагнітофон неодмінно через посередника? Здається, він достатньо впливовий чоловік, аби дістати Panasonic-«сімку»… ну-у-у… наприклад, через «Берізку»[98] чи ще якось. Навіщо такі складнощі?

– Марлен Каленикович побоюється, що в «Берізці» йому підсунуть некондицію. А в комісіонці[99] дістанеш тільки те, що хтось уже використовував, – наш роздовбаний вітчизняний ВМ-12. Тоді як Дітріх обіцяв привезти з Німеччини новенький, з голочки Panasonic.

Далі в кабінеті запала тиша, доки Олександр Данилович щось занотовував собі в записник, а потім мовив:

– Ну що ж, Арміно Янівно, припустимо… ми готові вам повірити. Але…