– Що буде надалі, що?!
– Нічого, окрім приємного! Звісно, якщо ви будете поводитися розумно – інакше ми дамо хід протоколу, з копією якого ви ознайомилися. Але сподіваюся, що до цього не дійде. А тоді Володимир Вікторович…
Він озирнувся до колеги:
– Володю, а підійди-но сюди!
Медвідь підвівся, вийшов з тіні від штори й наблизився до Ненашева.
– Отож, Арміно Янівно, все буде гаразд – тільки більше, ще більше! Один крихітний зальчик в одному кінотеатрі – це нісенітниця. Маячня! Тут масштаб потрібен, масштаб!.. Мережа залів, ціла мережа. Ну нічого, в разі потреби Володимир Вікторович вам підкаже, що і як треба зробити. Або допоможе все владнати. Бо оскільки суду не буде… принаймні поки що… В такому разі товариш Медвідь виконуватиме функції не вашого адвоката, а швидше ділового партнера і консультанта.
– Нічого не розумію…
Молодиця виглядала розгубленою.
– Якщо чесно, то я також не все розумію. І мені не все подобається, але!..
Олександр Данилович скрушно зітхнув і додав:
– Але недарма товариш Горбачов налаштовує усіх нас на «новое политическое мы´шление». Отож будемо вчитися мислити по-новому, хоча ми – люди старої закалки. Але настають нові часи, Арміно Янівно, зовсім нові часи!.. Зараз потрібно вчитися заробляти гроші – отож будемо вчитися. І якщо Володимир Ілліч Ленін казав, що «з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно»… Що ж, керуючись цією вказівкою, будемо заробляти на кіно. Для цього потрібні свої надійні люди, тому ініціативу вашого свекра ми не тільки підтримаємо, але й усіляко йому допоможемо. Щоб не один жалюгідний зальчик працював, а ціла додаткова мережа. І ви в цьому нам допоможете, Володимир Вікторович вас проконсультує і підтримає, громадянин ФРН гер Нойманн теж буде задоволений, ще й як буде. Що ж до протоколу…
Він посміхнувся:
– А протокол нехай у нас полежить. Сподіваюсь, він ніколи не згодиться… Однак краще з ним, ніж без нього. Так, з протоколом, Арміно Янівно, вам працюватиметься краще. Значно краще, запевняю вас!..
1988. Тінь волхва
1988. Тінь волхва
Ірпінь, 20 лютого 1988 року
Ірпінь, 20 лютого 1988 року
Ні, це ж треба такому статися?! Згаяти практично весь вихідний на те, щоб із повними сумками пертися спочатку з дому трамваєм до метро, далі з пересадкою – на залізничний вокзал, звідти електричкою до Ірпеня, потім ще в самому цьому Ірпені мало ноги не позбивати… І куди ж вони с Касимом в результаті потрапили?! У притон, у справжнісінький розпусний притон, де панує небачена огида в усій своїй безсоромності!
Особливо шкода Касима: він є чоловіком Сходу, там, у його рідній Туркменії – свої віковічні традиції виховання молоді… І щоб ото раптом його власний син і його невістка влаштували таке неподобство?! Як можна?! От як, справді?.. Що вони собі дозволяють!.. Куди все котиться!..