* * *

Почалося з того, що, враховуючи наближення Дня Радянської армії і ВМФ – 23 лютого, на роботі у Гаті видавали продуктові пайки. Оскільки ще покійна мамаша завбачливо привчила колись Андрія до думки, що він – старший у родині чоловік, який в суто господарському сенсі заміщає обох загиблих батьків (і свого, й Лідиного), то брат з дитинства свято дотримувався материнських настанов. Отож вчора ввечері після роботи Андрій з Гатею приперли їм додому дві третини усіх продуктів: адже з урахуванням Спартака, Сиваків було лише троє, тоді як Турсунових разом з молодою невісткою Сніжаною – цілих шестеро.

Відповідно, сьогодні зранку вже Ліда з Касимом вирушили електричкою до Ірпеня, щоб ощасливити неочікуваною допомогою найстаршого синочка Павла та його молоду дружину. Тим паче що до Радянської армії, свято якої стрімко наближалося, Павлусь, як ніхто інший, мав безпосереднє відношення: перехворівши у дитинстві на поліомієліт, маючи всохлий м’яз на лівій гомілці та немилосердно кульгаючи, він був тим не менш визнаний медкомісією придатним до строкової служби й півтора року «відтрубив» в Афганістані на автомобільній радіостанції Р-140 «Береза».

Служити у «гарячій точці» Павлу було тим важче, що з дитячих років він проявляв себе як майбутній живописець – себто витончена натура високого польоту, не те що всякі різні очкарики, в холодну голову яких, можливо, й напхана не одна енциклопедія, проте які начисто позбавлені найменшої фантазії… Не дивно, що Спартак терпіти не міг Павлуся, тому й підставив його підло зі шкільними творами та підвів під Афганістан!..

Втім, що зроблено – те зроблено. Нехай Павло відкатався на своїй «Березі» півтора року, нехай наражався кілька разів на смертельні небезпеки – зате чесно й героїчно виконав інтернаціональний обов’язок, покладений на нього Батьківщиною. А потім не з першого разу – проте все ж таки вступив до Київського інженерно-будівельного інституту. Звісно, маючи всохлий м’яз на гомілці, старшенький синок не міг разом з молодшими братами піти по стопах батьків і стати спортсменом… Ну що ж – отже, сама доля призначила йому стати видатним живописцем!

Тому ні Касим, ані Ліда не заперечували проти того, що після закінчення КІБІ молодий чоловік одружився з дівчиною на ім’я Сніжана й обидва оселилися в Ірпені. По-перше, дістатися звідти до Києва було не надто складно. По-друге, Ірпінь можна було сміливо назвати курортним містом-супутником республіканської столиці. По-третє, там знаходився Будинок творчості Спілки письменників УРСР, де весь час відпочивали видатні українські літератори, артисти та інший творчий люд, спілкуватися з яким – одне задоволення! Отож кращого місця проживання для молодих талантів з пошарпаною життям нервовою системою годі й шукати…